Частина 4

— Не надто маленька квартира для мисливця? Ти ж непогано заробляєш, — Стюарт зайшов у квартиру й обвів її поглядом.

Квартира-студія мене цілком влаштовувала. Білі стіни, темний дерев’яний паркет. Вузький коридорчик вів прямо в простору вітальню. В одному куті стояло ліжко, біля нього — диванчик з маленьким кавовим столиком. На стінах висіли картини, дві невеличких полички для книг і телевізор. Під телевізором стояв низький широкий комод, а поруч — невелике м’яке крісло. У куті навпроти ліжка стояла містка біла шафа, а біля неї — ще один, трохи більший і вищий, столик із кріслом. Підлогу встеляли світлі килими, на двох не дуже великих вікнах висіли такі ж штори.

Так, кімната одна, але велика. Та й мені більшого не потрібно. Мені з Найтом чудово тут живеться.

— Не почувайся, як вдома, — буркнула я, проігнорувавши його запитання, і попрямувала на кухню. — Найт, створіннячко моє ледаче, піднімай свою величну п’яту точку і йди їсти, — після короткої паузи промовила я. Вампір питально глянув на мене. — Кіт, Стюарте, — я скептично на нього глянула. — В мене є кіт.

Не знаю, звідки він виповз, але до кухні повільно і з котячою грацією ступав Найт. Можу посперечатися, що він не спав у будинку, який я для нього купила — вперто його ігнорує. Кіт ледаче глянув на хлопця і пройшов до миски. Я гмикнула.

— Я б на твоєму місці вкусила його, або хоча б шикнула, чи що…

— Це ти кусаєш усіх, хто до тебе заговорить. А у твого кота явно більше манер, — промовив Алекс і підійшов до Найта, аби погладити. Я скривилася.

Навіть не дряпнув… зрадник. Тільки тихо замуркотів, хвостом обвиваючи ногу вампіра.

— Я йому сподобався, — усміхнувся Стюарт.

— Тобі, однаково, тут не раді. Не розслабляйся.

— Ех, Еванс, — він зітхнув і піднявся. — Чого ти така колюча?

— Я кактус… отруйний, — скоса глянула на хлопця, склавши руки на грудях. — Тому бажано мене не чіпати. Що ти вперто ігноруєш.

— І, як бачиш, цілий-цілісінький, — хитра усмішка ковзнула на його вустах.

— Я з легкістю виправлю цю ситуацію. Хоч прямо зараз…

— Ти скажи мені краще, навіщо від того демона втекла. Та ще й мене у квартиру пустила, — перервав він мене.

— У нас з ним свої рахунки. Коротше кажучи, не твоя справа. Ти тут посидиш годинку, а потім вимітайся на всі чотири сторони, — безпристрасно промовила я і пройшла у вітальню, що одночасно слугувала мені спальнею.

— Ну раз вирішила мене використати, то, хоча б, розкажи причину, — хлопець поплівся за мною.

— Тобі це не потрібно… — я на мить замислилась. — Пити щось будеш? — я глянула на хлопця. Біла сорочка й темні джинси. Повсякденним одягом це не назвеш, але й під уніформу він не підходить. Усе ж, як би сильно цей хлопець мене не бісив — він дійсно вродливий. Але ця вічна хитра усмішка…

— Воду… з льодом, якщо є, — він усміхнувся, помітивши мій погляд. — Не потрібно на мене так дивитись. Запитай, що цікавить — я відповім. Мені не шкода.

— Це був камінь у мій город, Стюарте? — я ледь скривилась і, обернувшись, знову пішла на кухню.

— Алекс, — долетіло мені в спину.

Я гмикнула. Не дочекаєшся…

— Тоді скажи хоч, хто то був, — промовив хлопець, коли я поставила перед ним склянку з водою й льодом.

— Вінсент Маркс, вищий демон із купою обов’язків, наближений до верховних. Якщо ти достатньо розумний, то триматимешся від нього якомога далі, — спокійно промовила я й сіла на підвіконня.

— Що ти такого накоїла, що за тобою вищий ганяється?

— Не пхай свого носа у чужі справи. Це тебе не стосується, — я виглянула у вікно. Його не видно, але хто знає, де він може бути? Він міг і не піти.

— Ісо-о-о, — протягнув Стюарт.

— Не називай мене так, — роздратовано промовила я, запустивши в нього книгою. Цієї книжки мені зовсім не шкода!

— А ти інакше мене не чула, — буркнув хлопець, легко ухилившись від предмету. — Часто ти так у роздуми поринаєш? Чи це теж не моя справа? — додав він раніше, ніж я встигла щось сказати, і хитро усміхнувся.

— Хапаєш на льоту. Давай так, ти зараз зникаєш і більше не муляєш мені очі. А я тобі подякую за це.

— Чому саме весільний салон? — запитав вампір, проігнорувавши мою фразу і пронизливо глянув на мене.

— Розбавляю проблеми з вампірами й демонами щасливими людьми, — промовила я, спершись на стіну і прикривши очі.

— Дивний вибір… ти поводиш себе занадто безпечно, як для дівчини, що привела додому молодого хлопця, вампіра, й ось так просто зібралася спати.

— Я не сприймаю тебе як загрозу, — спокійно промовила я, не розплющуючи очей.

— Дарма, — пролунало в кількох сантиметрах від мене.

Я здригнулась і різко розплющила очі.

— Ти що витворяєш? — роздратовано запитала я, натрапивши на самовдоволену усмішку. Невже я так втомилася, що не почула його кроків?

— Попереджаю, — спокійно промовив він, спершись об край підвіконника. — Я не такий безневинний, яким можу тобі здатися.