Частина 2

— І як  це розуміти, Алексе? — запитав Джейк, щойно ми зайшли у квартиру вампіра.

На дивані в одній білизні сиділо дві дівчини, про щось весело розмовляючи, зі спальні виходила третя, теж в одному халатику. Бачу, він полюбляє розваги… усі дівчата — люди, але, схоже, блондину вистачило розуму, крові не пив.

— Вже давно не ранок і ще не ніч. У тебе тут цілодобові розваги? — додав Ноель, оглядаючи дівчат. Та-а-ак… схоже при ясному розумі залишаюся тільки я. Закотила очі й обійшла хлопців, стаючи перед ними.

— Ну чому ж цілодобові? — гмикнув Стюарт, побачивши мене, й усміхнувся. — Мені теж спати потрібно. Чим заслужив ваш візит?

Я склала руки на грудях і кинула погляд на дівчат, ледь скривившись. Точно типовий мажор…

— Зачекайте мене в спальні, дівчатка, я зараз повернуся, — він хитро посміхнувся, обійнявши дівчат, та підштовхнув їх у напрямку спальні. — Ну то? — запитав вампір, усе ще усміхаючись.

— Тіло хлопця на 19 вест-стріт. Ти підозрюваний. Що ти робив там близько другої? — запитала я.

— Хм… — він на мить замислився, оглядаючи мене. — Тобто ти наперед викреслила мене зі списку підозрюваних?

Хитрий тип… дратує мене, зараз вліплю разочок — одразу легше стане.

— Каріссо, — мене спробував зупинити Ноель.

— Помовч, Нол, — зупинила його я. — Слухай, у мене немає настрою грати у твої ігри. Кажу одразу — ти не здатен на вбивство. Рука не підніметься. Що ти там робив?

— А в тебе що, буває настрій? — знову гмикнув Стюарт. — Я не настільки добрий, як ти думаєш, Еванс. Але це, дійсно, не моїх рук справа, — на його вустах знову з’явилася хитра посмішка. — Якщо я когось і вб’ю, ти про це не знатимеш. Я ж сказав тобі — не впіймаєш.

— Ти занадто самовпевнений, Стюарте. Відповідь, — спокійно промовила я, хоч дуже хотілося стерти цю посмішку з його обличчя.

Мене це все дістало. Я цілу ніч була на варті, потім — на роботі. У моїх планах було піти додому і виспатись, а не от це все. У свій вихідний вечір я змушена спілкуватись з цим нахабою.

— Я забирав Стефані, машиною. Це одна з тих трьох дівчат, що в моїй спальні. Вона може підтвердити. Щоправда, не знаю, як ви будете пояснювати свій допит, — впевнено промовив вампір… він усе ще посміхався.

Демони, він коли-небудь буває серйозним? Я закотила очі і глянула на Ноеля. Хай уточнить у тієї Стефані. Він кивнув і пішов у спальню.

— Я, звичайно, не думаю, що ви послухаєте мене, але вважаю, що це зробив не вампір. Навіть, якщо б це був новообернений... повністю випити всю кров? Серйозно?

— Твоєї думки не запитували, — буркнула я, глянувши на хлопця, хоча поділяла його думку. Скоріше, хтось когось вирішив підставити. — Досить мене розглядати, Стюарте. Я не музейний експонат, — роздратовано промовила я, розуміючи, що Алекс відверто витріщається на мене.

— Вогнику, потерпи ще трохи. Ще якась годинка й підеш спати, — промовив Джейкоб, поклавши руку мені на плече.

— Скільки разів казала… — буркнула я.

— Гаразд, гаразд, не бурчи, Еванс, — розсміявся Джейк. Стюарт зацікавлено споглядав за нами. Чого б це?

— До Рівери навідувались? — запитав вампір, а зі спальні вийшов Ноель.

— Він наступний, — промовив Нол. — Стефані підтвердила його слова.

— Ну що ж, алібі є, зачіпок немає. Ти більше не підозрюваний, — промовила я й попрямувала до виходу. Не хочу тут більше затримуватись.

— Ей, Ісо, а поцілунок на прощання? — промовив Алекс. Весело тобі, Стюарте?

Я повільно повернулася й попрямувала до вампіра. Хлопці знали, що я зібралася зробити, та не зупинили мене. Зупинившись біля блондина, я швидко замахнулась, та він спіймав мою руку.

— Це не поцілунок, Ісо, — усміхнувся він.

— Не смій мене так називати, Стюарте, — гаркнула я, вивільнивши руку.

— Алекс, — виправив він мене.

— Попадись мені на очі ще раз, — попередила його я.

— Обов’язково, — усе ще усміхаючись, промовив він.

— Не жартуй зі мною, Стюарте. Вб’ю не вагаючись, — я ще раз на нього глянула й підійшла до хлопців.

— Не провокуй її, Ал — біда буде, — промовив Джейк. — І так не в настрої…

— Помовч, — зупинила його я і перша вийшла з квартири.

— Схоже, їй, все-таки, допомогли такою стати, — задумливо промовив Алекс, дивлячись на зачинені двері. — Тільки хто? Так і хочеться заглянути в очі тому, хто наштовхнув напівкровку стати мисливцем.

***

Мені не зайняло багато часу добратися до будинку, у якому жила Карісса, оскільки вже доводилося там бувати. Навіть ключ зробив. Знала б про це Іса — вбила б. Безшумно відчинив двері — тихо. У квартирі було темно. Схоже, її немає. Не вмикаючи світло, пройшов у вітальню. Ніколи не поділяв її бажання мати квартиру-студію. Але схоже, вона дуже її хотіла. Я повільно вдихнув… її запах… такий рідний, навіть зараз…

До моїх ніг повільно підійшов кіт. Коли я пішов, його ще не було. Але, схоже, я йому сподобався, оскільки він ластився біля моїх ніг.