***

- Вибач окей? Це було в перший і в останній раз, серйозно! Давай не будемо сваритись, знову, Хані - Мінхо втомлено тре обличчя руками, йому це вже так набридло.

- Ти правий, - складає руки на грудях Джісон. Їхні сварки теж добряче остогидли хлопцю, - Це було вперше і востаннє, тому збирай свої речі й забирайся до біса з моєї квартири, Лі Мінхо! Я не витримую життя з тобою! Мало того, що ти цілувався з якимось незрозумілим типом, так ще й зараз заявляєш ніби нічого серйозного не сталося, ніби ця ситуація є не суттєвою! Ти жорстокий! Забирайся з мого життя, зараз же! - кричить юнак крізь сльози. Він бачить, як змінюється обличчя Хо з кожним його словом.

- Що?! Ти справді хочеш викинути наші стосунки в смітник?! - зривається і собі на крик Лі.

- Це не я їх викидаю, а ти! - тицяє в хлопця пальцем Джі, - Саме ти, викинув їх коли цілувався з тим незнайомцем, коли зникав незрозуміло куди, це ти Мінхо, не я, - задихається від емоцій і сліз Хан, намагаючись донести до свого хлопця, що він робить щось не так.

- Я?! А ти, Джісоне, що зробив ти, щоб я нікуди не зникав?! Я постійно від тебе чую, що ти втомлений, та йти тусуватись з своїми друзями ти можеш, а провести час зі мною ні! Як так, Хані?! Мені набридли наші вічні перегаркування. Ти завжди чимось не задоволений, і винним виходжу я. Саме тому, я цілував Хьонджіна, бо він кращий за тебе! - він не хотів, справді не хотів цього казати. Але сказав. Злість – це старашна річ.

- Ну так іди до свого Хьонджіна, нащо ти зі мною, Мінхо? - йому так боляче, що у грудях серце розривається. Сльози безперестанку течуть по щоках, та хлопець їх навіть не намагається стерти.

- Боже, Джісоне я не хотів цього казати. Вибач мене, чуєш пробач, - притуляє до себе худого юнака, Лі, та глибоко в душі він розуміє, що це кінець. Жахливий, огидний та болючий.

- Відпусти, - відходить від нього Хан, - Я справді не хотів, щоб все закінчилось саме так. Ми винні обоє, не лише ти чи я, винні МИ. І зараз рятувати вже немає чого і ти це знаєш, - він трохи опановує себе, і більше не плаче, - Можеш прийти по речі завтра, чи коли тобі зручно, можеш навіть не приходити. Та зараз йди. Іди, бо зараз нічого вже не змінити, - хлопець сумно всміхається розвертаючись до Хо спиною. Єдине, що він хоче зробити зараз це заснути, і більше ніколи не прокидатись.

- Джісоне будь ласка давай спробуємо налагодити стосунки знову, я прошу тебе. Ми обоє погарячкували, - зупиняє його Мінхо, - Не треба так вчиняти з нами. Я ж люблю тебе.

- Ні, не любиш. Тепер вже точно, ні. Після всього, що сталося ти не зможеш бути щасливим зі мною, а я з тобою. Бо я пам'ятатиму твою зраду, кожен день, кожну годину, кожну хвилину і секунду. Як тільки дивитимусь в твоє обличчя, бачитиму ту жахливу картину. Поки я не можу пробачити тебе, але справді хочу, щоб ти жив щасливо. Наші стосунки вичерпали себе, - ох, він знову плаче, - Залиши мене в спокої, прошу...

- Добре, але я повернусь через кілька днів. Будь ласка обдумай ще раз своє рішення. Я не зможу жити без тебе, - схлипує Хо, виходячи з їхньої квартири.

От тільки Джісон не передумав ні через кілька днів, ні через місяць і навіть не через рік. Серце боліло, як і п'ять років тому, та він навчився жити з цим. Придушувати біль на роботі, усміхатись перед друзями і казати, що все впорядку. Та з спокійним обличчям зустрічатись з Мінхо, який часто з'являвся в компанії їхніх спільних друзів.

- Ти ще не забув? - питає Хо, запалюючи цигарку, та видихаючи гіркий дим.

- Не забув, - слідкує за ним Джі. Вони вийшли запалити біля ресторану в якому сиділи, - Як у тебе справи з Хьонджіном?

- Нормально. От тільки я все ще пам'ятаю нас, Джісоне, - гірко всміхається Лі, роблячи ще одну затяжку.

- Краще викинь це з своєї голови, бо і сам знаєш, що нічого не повернеш, - копіює його усмішку Хан, та першим заходить всередину.

В один момент він розуміє, що не витримує. Напевно це відчуття було всередині Джісона вже давно. Та каталізатором стало фото в інстаграмі Хьонджіна, про те, що Мінхо сказав йому "так". І насправді Хан був щасливий за цих двох, та давні образи, і відсутність коханої людини поруч змусила його піти на найдурніший вчинок у житті. 

В голові паморичиться, від кількості випитого алкоголю. Та це не заважає хлопцю заводити мотор своєї улюбленої машини. На секунду виникає думка, про те щоб пристебнути ремінь безпеки, і Джі за звичкою робить це.

Світ перед його очима зливається в одну суцільну пляму. На дорозі практично немає автомобілів, тому цифра на спідометрі дуже скоро досягає позначки 220. Тоді Хан вивертає кермо та бачить перед собою відбійник, в який і врізається авто.

Мінхо ще ніколи в житті так гірко не плакав, як тепер. Хьонджін обіймає його за плечі та шепоче, що все буде добре. Вони стоять перед реанімацією в лікарні, куди привезли Джісона після аварії. Лікарі не дають жодних гарантій на те, що він виживе, але Лі молиться всім Богам, про те, щоб хлопець залишився живим, щоб він боровся, навіть якщо не хоче. Якби там не було, та Хан залишався для Мінхо близькою людиною, хоч за останні роки він відгородився від Лі.

До парубків виходить хірург. Молодий чоловік знімає маску, та важко дивиться на хлопців.

- Ваш друг, вижив, хоч шанси були низькі. Та йому буде потрібна дуже довга реабілітація. В пацієнта сильно постраждала права рука, при аварії її було затиснуто між металом авто, що був пошкоджений, тому немає ніяких гарантій, що вона функціонуватиме так, як потрібно. Тобто, дрібна моторика для нього вже не буде доступною, але будемо надіятись на краще. Його переведуть в реанімаційну палату, а через кілька тижнів у звичайну, тоді можна починати помалу проводити реабілітацію, - втомлено відповідає лікар на ім'я Бан Чан.

- Дуже дякую, що врятували його життя, - ридає ще більше ніж до тепер Мінхо.

- Краще було б, якби він сам хотів себе врятувати, - коротко відповідає Кріс та йде в ординаторську.