Розділ 5

     Маргарита розплющила очі, крізь вікно пробивалося яскраве сонце. Вона потягнулась на ліжку та усміхнулась. Внизу живота приємно занило, нагадавши про сьогоднішню ніч. В’ячеслава поруч не було, але запах свіжозвареної кави, який доносився з кухні, говорив про те, що чоловік вже прокинувся і мабуть, чаклує над сніданком. Маргарита накинула на себе чоловічу сорочку, що лежала на підлозі серед інших розкиданих вчора речей. Їй завжди хотілось відтворити картину, яку часто показували в романтичному кіно. Хотілось загорнутись в запах свого чоловіка. 

- Хто це йде до мене? - запитав, відчувши позаду себе жіночі кроки. В’ячеслав розвернувся і розплився в чарівній усмішці. Маргарита в його сорочці виглядала звабливо, так й захотілось розстебнути кожен ґудзик і заглянути під неї. - Доброго ранку, красунечка. Як спалось? - притягнув до себе, цілуючи.

- Добре. В тебе тут якась особлива атмосфера. 

- Угу, а особливо в спальні. - усміхнувся, виказуючи свою радість. - Сідай, будемо снідати. - В’ячеслав допоміг Маргариті зі стільцем, а потім налив кави та подав тарілку зі сніданком. - Ти мені, мабуть, не повіриш, але я ніколи за увесь цей час, що живу один, ні з ким на цій кухні не снідав.  

- Таки не повірю. - не роздумуючи, відповіла. - Ну невже жодна з цих жінок, що в тебе залишалася ночувати не заслужила на сніданок? - В’ячеслав заперечно покивав головою. - Що? Лише я? 

- Угу.

- Але ж ти підлабузник. 

Після сніданку В’ячеслав влаштував Маргариті екскурсію будинком. Помешкання було просторе, з дизайнерським ремонтом. Будинок мав два поверхи, на першому були кухня з вітальнею та спальня. На другому поверсі знаходився робочий кабінет, спортзал, та найбільшою знахідкою для Маргарити стала кімната, в якій оселилось безліч книг. 

- Люблю читати. - промовив, помітивши Маргаритин здивований погляд. - Здається, про любов до книжок я тобі вже говорив. Тоді в парку. Забула?

- Говорив. Але я не думала, що твоя любов вимірюється в такій кількості.

- Раніше я частіше знаходив час для читання, однак з початком бізнесу виділити час на дозвілля не так і легко.

Вони вийшли з бібліотеки, бо інакше цю кімнату було не назвати. Всі полиці були забиті сотнями різноманітних книжок. Маргарита встигла з собою прихопити двійку детективних книжечок, після чого попрямувала за В’ячеславом до його кабінету. Це приміщення було більше за всі інші, нічого дивного, адже чоловік тут проводив чи не найбільше свого часу. Погляд Маргарити одразу привернули фото, які стояли на робочому столі. Вона підійшла і невпевнено взяла одну з них.  

- Це Ангеліна, моя донька. А це мій син - Юліан, йому 9 років. Ангеліні, як тобі вже відомо нещодавно виповнилось 16.

"Майже однолітки" - подумалось. Цей факт нагадав про їхню чималу різницю у віці. "Це ж я годжусь В'ячеславові в доньки". 

- У нас довго не виходило з дітьми. - зізнався. - Ми вже й не надіялись, коли несподівано дізнались, що чекаємо на донечку. Я обожнюю Ангеліну, втім завжди мріяв про сина. Не знаю чим я заслужив на таке щастя, та доля і його подарувала. - коли В'ячеслав згадував про народження своїх дітей, неможливо було не помітити блиску в його очах. 

- Син схожий на тебе. - промовила, повернувши фото на місце.

- Зовні схожий, а характер Марти. Замість спорту обрав музику, і не що-небудь, а фортепіано. - промовив доволі сердито. Помітно було, що його це неабияк хвилювало. - Ну яке фортепіано для хлопця?! Мого майбутнього спадкоємця. Що воно його навчить, як бринькати на нервах сусідів?! - закипів ще більше.

- Мені здається, ти надто категоричний. Йому всього 9 років. Все ще може змінитись. 

- Думаєш? - поглянув на Маргариту, відчуваючи, як потроху заспокоюється.

Маргарита потягнулась на пальчиках ніг до губ чоловіка, втрачаючи відчуття реальності. Вона відчула теплу долоню В’ячеслава на своїх сідничках від чого закотила очі, бажаючи продовження. Він посадив її на стіл, скидаючи з неї сорочку, котра не давала спокою увесь ранок. Оголені тіла двох закоханих з'єдналися у відвертому танку. 

Задоволена та щаслива Маргарита повернулась до рамок з фотографіями. Поруч стояло ще одне фото, на якому були зображені В’ячеслав і Марта. Жінка на фото була справжньою красунею. Білявка, з блакитними, як небо очима, значно вища за зростом ніж Маргарита, з гарною фігурою. На знімку пара виглядала закоханою та невимовно щасливою. 

- Тут ми тільки-но одружились. - голос В’ячеслава вирвав Маргариту з роздумів.

Маргарита відчула, як щось неприємне заповзло під шкіру, а потім чи не в саму душу. Вона вирішила, що з неї досить екскурсії й вийшла з кабінету. Повернувшись на кухню, дівчина налила собі кави й задумалась про щось своє. Від очей В'ячеслава не приховалась її стурбованість. 

- Поговори зі мною. - взяв за руку та заглянув в зеленкуваті очі. - Ти засмутилась через фотографії? Так?

Не дочекавшись відповіді, В’ячеслав продовжив.

- Сюди інколи приїжджають Ангеліна з Юліаном. Саме для них створена уся ця атмосфера, вірніше картинка щасливої сім’ї. - і знову цей сум в його очах. "Мабуть, для нього, як люблячого батька вся ця ситуація не є простою".

- Що буде з нашими стосунками тепер? - раптом випалила Маргарита, поглянувши на В’ячеслава поглядом, який пропалював наскрізь. А, що як для В'ячеслава вона тимчасове захоплення. 

- Ми й надалі бачитимось. Маргаритко, нічого не змінилось. Я кохаю тебе. - притягнув до себе міцніше. - Довіряй мені, прошу тебе. 

Вона заплющила очі, ну хіба може бути інакше. Та байдуже на все, зараз вона щаслива, все інше немає значення. 

- Я вірю. - прошепотіла, звільнивши В'ячеслава від тривоги. 

Пізно ввечері, чорний позашляховик під’їхав до будинку, в якому жила Рита. Подруги вже зачекались на неї, їм обом так й кортіло дізнатись усі подробиці вчорашнього зникнення. Однак, чоловік не поспішав відпускати від себе Маргариту, продовжуючи її заціловувати.