Частина 38

-Та ти знущаєшся!

Стяла я перед тією самою Ягою, і не де-небудь а біля самого моста Калиного.

-А як я тут опинилася? - озирнулася і дійшла висновку що ми тут одні, і ніякої смерті поблизу не спостерігається. Спогади про неї були ще дуже свіжі, таку раз побачиш повік не забудеш.

Яга була похмура і зла, як сам чорт.

-Убили тебе недолугу. Я казала що не час ще, щоб і далі жила зі своїм драконом, а ти що вчудила? Навіщо тобі цей некромант здався? Він і так уже однією ногою у наві стоїть, і зав'яз так глибоко що вже не витягнеш. Навіщо вплуталася?

Я підібрала губи, а потім відповіла загадкове навіть для себе самої.

-За надом.

Яга зітхнула і присіла поряд зі мною, дозволяючи побачити свою кістяну ногу. Помітивши мій інтерес до своєї надто оголеної кінцівки, посміхнулася.

-За все платити доводиться. - вона так це сказала, що відразу стало зрозуміло що ці слова не тільки до її понівеченої кінцівки відносяться. - Не можу я тебе цього разу так просто відпустити, минулого разу ти жива була, а цього вже майже представилася, сам князь поки що смерть утримує, не розумію тільки навіщо йому це. Та й я правила порушу коли тебе відпущу.

Я понурила голову, сама винна, самій і відповідати доведеться. Тільки гірко від чогось, напевно від дурості своєї та самовпевненості. І про що думала розшукуючи князя, у нього за плечима роки досвіду та підлості, а в мене й того й іншого з кучерявого носа.

-Тоді я пішла?

Яга суворо подивилася на мене.

-Куди?

-Так по мосту.

Вона махнула рукою.

-Та сиди вже, думала налякаю тебе так ти розумніше станеш, а ти он як значить вирішила. Про свого дракона подумала? Думаєш він за тобою не піде? - і стільки болю в її словах було, що це змушувало задуматися про пережите відьмою. Чи не схожі наші долі з нею.

Впевнено кивнула:

-Піде.

Яга за голову схопилася.

-Ой молоді та дурні. І що так і будете між світами ходити? Скільки мотузочці не витись, кінець все одно не за горами. Якось доведеться залишитися назавжди.

Похитала головою.

-Ні, більше не буду, обіцяю.

-От головою махаєш, а сама все навпаки робиш. Не давай тих обіцянок та присяг, які виконати не зможеш. Іди звідси і щоб я тебе найближчим часом не бачила, а то більше не відпущу і раніше часу Ягою станеш, а я на спокій піду, може на лавові моря нарешті з'їжджу. - її обличчя набуло мрійливого виразу.

-Вас зовсім нема кому замінити?

Жінка тихо зітхнула:

-Нікому, вже багато років нікому. Рідкісна відьма може пройти мостом і не обпалити п'яти. - Вона мені підморгнула. - Ну все, йди.

Жінка швидко встала, потягнувши мене слідом і поштовхом піддавши прискорення.

-Я покличу коли час прийде. Дракона свого бережи.

Шлях назад виявився напрочуд коротким, всього через мить я вже розплющила очі і виявила що лежу в болоті, яке повільно мене затягує. Тут же підскочила й озирнулася, довкола нікого не було, тільки вечоріло і ставало трохи не по собі в цьому лісі. Спробувала стежку відкрити, та не змогла, сил зовсім не залишилося. Навь все витягла і коли відновляться невідомо.

-Що ж робити?

Обтрусила мокру сукню і прошкутильгала до порігу.

-А ти все ніяк не помреш?

З хати що покосилася вийшов князь, звідти виразно пахнуло ладаном і стало дуже цікаво чим він там займався. Виглядав похмуро і зовсім недобре, ніби постарів на десяток років всього за годину, і не скаже що смерть утримував. Найважливіше що не стискав його шию більше вінець. Обережно до своєї доторкнулася, мені теж нічого не тисне, а значить клятва виконана, правда зовсім не так як я хотіла б.

-Де Любава?

-Де і належить їй бути,

Він поволі підходив до мене, я відступала. Зараз мені зовсім нема чого протиставити силі некроманта.

-Що ти зробила із собою? - Він похмуро оглянув мене з голови до ніг. - Я до тебе два роки не торкався, боявся злякати, зробити щось неправильно, думав як підібратися ближче і нарешті зробити своєю, а ти все зіпсувала.

У мене навіть рот відкрився від такого нахабства, а він повільно простягнувши руку прибрав пасмо що вибилося за вухо, і тут же відступив.

- Тобто мою думку ви не збиралися питати? - нарешті змогла видавити, прийшовши до тями від подиву.
Він тільки посміхнувся.

-Між відьмами та некромантами завжди так – спочатку ненависть, потім пристрасть. Тому рано чи пізно ти б здалася, якби не з'явився цей дракон.

Він не знає що Дар живий, і поки що про це я говорити не збиралась. Князь задумливо почухав підборіддя.

-Ось що буває коли маленькі дурні дівчатка лізуть куди їх не просять. Адже я робив усе щоб ти до пітьми не пішла, щоб не уклала з нею договір. Навіть із вашою верховною поганню зв'язався, щоб вона контролювала, а ти все одно вляпалася і ще дужче ніж можна було припустити, частину світу свого віддала.

-Ти вбив мого дракона.

Очі некроманта блиснули чорнотою і він скривив губи.

-Твого дракона? Ти думаєш пітьма так просто відпустила б тебе, не принеси їй щось натомість?

-Вона забрала роки життя моєї матері. - навіть не помітила, як перейшла на крик.

-Та здалися їй ті кілька років що не встигла забрати Єрміонія. Якби я не вбив дракона, вона забрала б тебе, потягла з собою в темряву.

Стільки болю та гніву було в цих словах, що я на мить завмерла здивовано дивлячись на князя.

-Що ти дивишся на мене? Я давно темряві належу і моє майбутнє вирішено наперед, але твоє ще ні. І замість того щоб спокійно жити далі, ти накладаєш на мене цю парову клятву і на додаток укладаєш договір зі старою Ягою. Ти взагалі у своєму розумі? Куди твій дракон дивиться? У нього кисіль замість мізків?

Мені стало прикро за Дара.

-Ти його вбив!

Некромант засміявся.

-За дурня мене не тримаєш? Ти ж знаєш з ким розмовляєш, я однією ногою вже давно в тому світі і добре знаю що його там уже немає, ти його витягла. Собою практично пожертвувала, але витягла. І раптом такий сюрприз - маленькій відьмочці вогонь Наві п'яти не палить. І хто б знав, що відьми твого роду давно відмовляються від виконання свого обов'язку - бути на старжі, а ти сунулася в саме пекло.