Частина 37

 Залишилося зовсім трохи, знайти князя і бажано якось швидко прибити, моя кровожерливість останнім часом не знає кордонів. Вже відчуваю як петля на шиї поступово затягується і тисне, а значить часу мало. Можна звичайно сісти і чекати, тоді і я згину, і він задушиться.

Потрібно в стару хату повернутися, як би мені цього не хотілося. На мітлі летіти години чотири не менше, а тому важко відкрила прохід і ступила в знайомий ліс. Зустріли мене там нерадісно, ​​та й ліс виявився не таким уже й знайомим. Я його пам'ятала світлим, з широким ромашковим полем, а зараз прямо перед моєю похилою хатою хлюпало болото, повільно втягуючи паркан що покосився. Кікімора постаралася на славу, дотримала свого слова і помстилася. Та й лісовик теж у боргу не залишився, бо прямо з хати стирчав могутній такий дуб, якого раніше ось точно тут не було.

-Явилася.

Смикнувшись різко повернулася і побачила княжну. Від здивування брови вгору поповзли. Що Любава тут забула? Як пробралася сюди через болото та ліс дрімучий, нині стіною оточуючий мою хату.

Княжна виглядала змученою та виснаженою. Під очима залягли тіні, в куточках завжди примхливо скривлених губ залягла скорботна зморшка, а в очах завмер страх.

-Любаво, що ти тут робиш?
Вона піднялася і тільки зараз я помітила в руках у неї вінок свій багатостраждальний, який на річку пускала.

-Якщо ти допоможеш мені, я допоможу тобі.

Нічого мені не дається в цьому житті просто так, заради душевної доброти.

-Що ти хочеш?

-Ти напевно вже здогадалася що за указом татуся я з тобою дружбу водила, принаймні на початку, потім ти мені сподобалася і я вже просто до тебе бігала, заради тепла душевного та доброти безкорисливої. Знала б ти як мені цього не вистачало в батьківському домі.

З очей потекли сльози.

-Та й не дочка рідна я йому. Погодився він взяти мене на угоду цілям своїм, служити я йому повинна вічно.

Вона оголила груди показуючи у серця мітку змії, і як раніше я її не помітила.

-Він може розпоряджатися і тілом моїм і душею як йому заманеться. Тіло він вирішив дракону віддати на втіху, а душу для себе береже. А я не хочу ні того, ні іншого, хочу жити спокійно. Допоможи мені зняти мітку Василино, і я тобі вінок віддам. Забрала його доки князь спав, він напевно ще не помітив зникнення, інакше тут би вже все його військо було. Ну то що, згодна?
Я з жалем дивилася на Любаву. Не такою дурною виявилася кяжна, знала з чим приходити, та ось тільки загвоздка в цьому була.

-Я не можу зняти мітку.

Руки княжни опустилися.

-Як це?

-Вона міцно прив'язала тебе, причому за твоїм  власним бажанням. Я мало що можу зараз зробити. Але якщо ти віддаси мені вінок, я знайду князя і зроблю все щоб убити його, і тоді мітка зникне сама.

Любава сумнівалася. Я бачила як у ній іде внутрішня боротьба, видно і справді діставалося княжні, раз вірити всім перестала, а прикидається вона добре, адже я і справді вважала її недалекою і розпещеною дівчинкою.

-Не обдуриш?
Похитала головою.

-Ні, від смерті князя і моє життя залежить.

Княжна зробила крок уперед і щось мені не сподобалося в тому як вона рухається, як лялька ярмаркова на мотузках - смикано і неохоче, а ще з очей ясних так сльози градом і котяться не перестаючи.

-Любаво, а як ти сюди пробралася?
Дівчина підійшла ще ближче і різко викинула вперед руку з моїм віночком.

-Вибач.

Я спочатку болю не відчула, тільки кров побачила на руці якою схопилася за груди. Та й потім не відчула, помітила тільки некроманта що виходить із хати і неквапливо до мене підходе, немов глузуючи.

-Моя взяла, Василино.

Я тільки і встигла подумати що він тільки так і може - підло і нишком, як мене затягла густа і в'язка темрява.