Частина 33

Переступивши поріг відьминого будинку, почула тихе нашіптування:

-Свят, свят, свят.

Уважно подивилася на Кузьму, який намагався хреститися, правда руки переплутав і наскільки була я обізнана, кукішем не хрестяться. Мабуть вирішив що якщо молитва не допоможе, то дуля від нечисті точно врятує, правда сам призабув що до такої відноситься.

-Не вмієш, не берись. До того ж просвіти мене, чи давно нечисть ханятня святим кланяється?

Ганна тихо сиділа за столом витріщивши очі.

-Чи ти здуріла?

Швидко для її поважного віку схопилася і підбігла до мене, оббігши пару кіл зупинилася і уважно в очі вдивилася.

-Так і не стала ти відьмою, Василино. Ведуньою вона тебе назвала, захисницею лісу та його володаркою. Та бачу що ціну непомірну запросила. Що ти віддала їй?

Не розуміла я суєти відьомської, якась вона неприємна була чи неправильна. Робила щось, що ліс гармонії позбавляло. Побачила відьма в моїх очах невдоволення і вже тихіше запитала.

-Що ти їй віддала, Василинко? Бачу в очах твоїх смерть свою, і жалю там нема.

Відпиратися не стала і відповіла:

-Тінню своєю поділилася.

Ганна осіла на підлогу, схопившись за сиву кудлату голову.

-Дурне дівчисько, ти ж їй частину душі своєї віддала. Але добре хоч світло захистило і лише малу частинку відірвала. Що ж робити тепер? Потрібно повернути загублене і якнайшвидше, чим більше часу мине, тим більше душа і серце очерствіє.

Я скривилася від гучних голосінь відьми.

-Ні до чого це, Ганно. Все добре, даремно кип'ятишся і на темряву намовляєш. Вона допомогла мені і силою поділилася, взявши за це справедливу плату.

Стара відьма аж злетіла від гніву праведного.

-Справедливу? Та чи ти й розум втратила, дівко? А коли скажу тобі що по світу зараз бродить твоє відображення і людей буде губити, та душі їх до темряви приводити? У всьому баланс має бути, а так коли є темна тінь, то й світло своє скоро візьме, і що від тебе залишиться? Нічого, тількт пуста оболонка.

Ненадовго слова старої щось сколихнули всередині, навіть тяжкість навалилася не даючи вдихнути, але тут же ніби хтось прибрав цей вантаж, подарувавши спокій.

-Не твоє це діло, відьма. Я сама так вирішила, і рішення моє тверде, а будеш на шляху стояти і підступи створювати, на порошок зітру і на підгодівлю деревам пущу.

Ганна завмерла з відкритим ротом, проводжаючи мене поглядом. Не дали мені тут спокійно відпочити, але ліс укриє, зігріє, нагодує. Вже на вулиці почула тихий схлип.

-Біда, Кузьма, біда. Рятувати треба, Василину, біжи клич коло її. Вона тепер сама не покличе, та й якщо поклик кине, не почують вони її більше. Начудила дівка, накрутила.

-Все ти винна. Я ж казав що тільки гірше буде від цієї магії, а ти все квохтала що треба так, а тепер що.

Далі не слухала та й нецікаво мені було. Нехай коло звуть коли їм так хочеться, а от впустити їх у ліс чи ні, то вже я вирішувати буду. Гілки дерев дряпали голу шкіру, але я того не помічала, наче заворожена пробираючись крізь хащі. Туди, звідки чула поклик, сильний, страждаючий, звідки мертвечиною тягнуло і стогін дерев чутно було. Тягнуло мене виправити неправильне, очистити ліс від скверни і виростити нове життя. Сама не помітила як на шкірі гілки проростати почали, листя розпускаючи. Сила друїдів з'єднавшись із силою ведуньї себе проявити вирішила, ліс вітала і себе показувала.

Дійшовши аж до краю лісу, зупинилася втягуючи сперте повітря. Переді мною стояла причина смороду і погані. Стіна мерців оточила ліс з одного боку і методично його знищувала, пускаючи свої міазми далеко за край, пробиваючи захист відьми.

Трохи осторонь височів над усіма сам князь Бріар, що не зводив з мене палаючого темного погляду, а поряд з ним стояла сама я, вся в чорному, і з очима в яких клубилася сама темрява. Невже мені так пощастило зустріти тінь свою? Князь одними зблідлими губами прошепотів:
-Василино?

Була Василина та вся вийшла, тепер немає імені в мене, не заслужила на нього ще.

-Прибери мертвяків своїх і йди.

І хоча мій голос був тихий, немов шелест листя, він почув, та тільки ще більше губи стиснув.

-Я за тобою прийшов, і тільки з тобою піду.

Тінь колихнулася в його бік, обхопивши некроманта.

-Ти отримав що хотів, йди. Я шкодувати нікого не буду, ні живого, ні мертвого.

Тінь, дивлячись на мене, відкрила свій рот, показуючи гострі зуби. Піднявши руку, покликала немов собаку, вказуючи їй на її місце.

-До мене.

Вона чинила опір як могла, а могла вона поки що практично нічого, занадто мало на світі побула, сили ще не набралася, жодної душі не взяла. Зупинившись навпроти мене, вишкірилася. Та тільки собака господаря знати повинна, і я опустила руку, вказуючи на землю.

-На коліна.

Тінь чинила опір, намагалася схопити, та тільки я сильніша поки що, в мені і світло і темрява вирували. Наблизившись до своєї копії, схопила її за підборіддя і різко піднявши голову, вдивилася в темряву що клубилися.

-Ти не смієш на мене свій рот відкривати, я твоя більша частина, я ціла, а ти всього лише плата, данина яку я віддала, а тому сила моя більша і чинити опір ти їй не зможеш. - Розглядаючи бліду шкіру з чорними прожилками вен, відчувала щось на кшталт жалю, не хотілося мені її відпускати, хотілося повернути, але домовленність  є домовленність. - Хочеш із князем піти?

Вона мовчки кивнула. Напевно ще й говорити не навчилася.

-Йди, відпускаю.

Тінь миттю підскочила, і не торкаючись ногами землі попливла назад до князя, який весь цей час пожирав мене поглядом.

-А тепер йди.

Я розвернулася не сумніваючись що моє прохання виконають, але позаду пролунав рев сотні гнилих глоток. Не хочеш по доброму некромант, буде по злому.

Схопила суху гілку із землі, окреслила коло, позначаючи межу лісу, а ліс це я.

-Хто ні в колі стоїть, хто згнилою ногою по землі ступає, хто для лісу зло роздумує, розсипеться і удобрить землю виснажену, нехай буде так.