Частина 20

Усі поступово уходили з галявини. Як же я заздрила дівчатам, ну чому у мене сили як кіт наплакав? Навіть таємну стежку відкрити не можу, а це для багатьох відьом як чхнути.

Тихо покликала:

-Кузьма.

Домовик з'явився відразу. Весь скуйовджений, куца борода стирчить, волосся стоїть дибки.

-Ти де вештаєшся?

Тихо зітхнула:
-Та ось дівчаткам довелося мене від князя визволяти.

Кузьма тяжко зітхнув і сів на пеньок.

-Та відомо нам уже це, лише кілька хвилин тому князь заглядав до матінки твоєї, злий як сто чортів, а зараз у твоєї матері цікава розмова з верховною.

Я здивувалася спритності князя. Звичайно розуміла що він це так не залишить, але все ж сподівалася не так швидко заявиться. А домовик продовжив.

-Я відчиню доріжку, але тільки до порога будинку, послухаєш їхню розмову. Тільки тихенько, щоб не помітили. Темнять вони щось, і не подобається мені некромантюк цей.

Хто б сперечався, мені він також не подобається. А Кузьма справді був дуже незадоволений, та й погано йому у місті. У мами є свій домовик і з моїм у них стосунки не дуже добрі. Як то кажуть - не зійшлися характером і не поділили територію, а Мітяй дуже злий і шкідливий, на поступки ніколи не піде.

Кузьма як і казав відкрив стежку з самого порога, якраз біля відкритого віконця вийшла, і одразу ж почула голос верховної.

- Варваро, я й так на поступки пішла, адже за заповідями темної матері не могла я її до себе взяти, а взяла, пожаліла дівчинку. А тепер що? Своєвільна вона в тебе, гофрується, з будь-якого приводу сперечається.

Я почула як мама тихенько зітхнула.

-Сама бачу. Та хто ж знав що так буде? Все сподівалася що перевиховується і як усі відьми буде.

-Сили у неї поки що зв'язані, а якщо назовні виплеснуться, що робити будемо?

-Та не знаю я, Єрміоніє. Що ти мені душу травиш?

-А те, що її швидше заміж віддавати треба, там за домашніми справами ніколи буде дурницями займатися, дивишся і порозумнішає, і поступливіше стане.

Знову тихе зітхання і гірке.

-Не милий їй некромант. Якби батьківська кров не зіграла, а відьмою чистою була б, не противилася, а сама вже до вінця тягла. Навіть я, хоч і немолода вже, а аж тремтіння від князя пробирає, і так хочеться до нього припасти. Сильний, зараза.

-Варваро, я довго терпіла. Твоя Василинка навіть у справжніх шабашах не брала участі, ні з одним демоном своєю силою не ділилася, ні до одного на службу не пішла. Та в неї навіть бісів немає, а своїх ти назад у пекло зігнала щоб донька не побачила. Не можна так більше Варя, треба якнайшвидше її заміж видати, і нехай із цим князь розбирається.

-А коли дізнається хто батько Василини?

-А цей самий батько хоч сам знає про донечку?

-Ні, що ти. Якби знав давно б забрав, а я доньку світлим не віддам. У них душонка ще гірше за нашу прогнила.

Більше слухати я не могла, і так від почутого голова довкола. Похитуючись, немов у хмелі, відчинила двері й увійшла до кімнати. Відьми одразу ж схопилися, і я побачила що неспішна розмова велася під сливовицю, від чого обличчя в них почервоніли й очі мляво блищали.

Першою на мене шулікою накинулася мати:

-Ти де була?

Я не відповідала, тільки мовчки похитала головою. Тоді до неї приєдналася верховна.

-Ти нащо коло закликала, дурна? Князь же й розгніватись може, ти його наречена і він має право...

Договорити я їй не дала і звідки тільки сміливість узялася. Прямо подивившись у хмільні відьмині очі, промовила:

-Я поки що не дружина, а це означає маю право.

Єрміонія Варфоломіївна так і завмерла з відкритим ротом. А мама, опустивши плечі, тихо сказала:

-Там у твоїй кімнаті на тебе запрошення чекає.

Я не стала затримуватись і піднялася нагору. Чекає на мене серйозна розмова з матір'ю, та тільки не впевнена що вона чесно на все відповість. Я дура дурна завжди вважала що батько у мене був звичайним чоловіком, і тому в мені сили трохи, а виявляється її пов'язали, знати б як. Та й про шабаші цікаво, а й справді за весь час я тільки до витоків літала, а на гуляння нечисті жодного разу не потрапила. Адже навіть дівчата з ковена шепотілися про щось на мене косячись, але Всеслава їх завжди смикала.

На столі в кімнаті справді лежав великий конверт з хитромудрим сургутною печаттю. Взявши його в руки вразилася щільністю і гладкістю паперу, такий тільки в царському палаці є. Серце стривожено застукотіло. Зламавши печатку витягла на світ божий ще більш щільний фактурний папір, на якому було виведено:

“Запрошення!

Князь Бранвен Бріар та його наречена запрошені на щорічний бал на честь дня народження Його Величності, єдиного царя нашого Ростислава Незламного, яке відбудеться сьомого вересня цього року.”

Я з подивом дивилася на рядки що стрибали перед очима. Мене запросили на бал Його Величності. Точніше не мене, а князя та його наречену, якою за сумним збігом обставин я і є. Це зовсім скоро, та й що відьмі робити в царських палатах? Я б краще на народне гуляння сходила, аніж у надушені, і тому задушливі зали палацу, не по мені все це. А вибору не буде, бо князя ще більше гнівити не можна, не дай боже ще обіцянку свою виконає.

Згадався цар наш, Ростислав Незламний, бачила я його всього разочок, але враження залишилося незабутнє. Високий, з окладистою бородою і неосяжним животом, який як бочка лежав на тонких ніжках. Саме цар наш батюшка почав вводити закордонну моду на сороміцькі штани для чоловіків, щоби все що можна і не можна обтягували, а зверху на пузо натягували коротку куртку. Жінки також не відставали і незабаром усі модниці обзавелися модними корсетами та кринолінами, замінивши як вони висловилися "бабські" плаття на пишні багатошарові сукні. Мені весь час здавалося що в них має бути важко дихати, та й спекотно напевно такою кількістю тканини обмотатися. Докірливо похитала головою, яке марнотратство, та з усієї тієї тканини можна було б три плаття пошити.