Частина 17

 Застигла, не в змозі зробити і кроку, стояла і дивилася вслід князю що віддаляється. Що з ним? Ніколи не помічала щоб він був з кимось дуже ніжний, а тим більше терплячий. Двері грюкнули вдруге і на порозі з'явилася мама, вона не задала мені очікуваного прочухана, а навпаки, зовсім без слів обійняла.

-Мам, чому так?

Відсунувшись, вона сумно подивилася на мене.

- Тому що всьому потрібна рівновага. Сила у некроманта темна, що тягне з нього життя, тому з віком вони стають більш жорстокими і нелюдимими. Для того щоб зовсім не поринути у темряву, їм потрібна дружина. А ідеальна дружина для некроманта – це відьма. Ми творці, щоб про нас не говорили, часто світлі. От і ти світла, у свого батька. І як би я тебе не вчила, а сутність все одно просинаеться.

Я зовсім приголомшена пройшла до стільця і ​​повільно сіла:

-Як світла?

Тяжко зітхнувши мама присіла поряд:

-Ось так. Твій дідусь теж некромант і не слабкий, бабуся темна, я темна, а ти світла. З тобою вийшло складніше, я темна, твій батько просто людиною був. - після цих слів вона відвела погляд і ледве чутно, наче вибачаючись продовжила.

-Але чому ти ніколи мені про це не розповідала?

Ось тепер я побачила злі вогники в очах відьми.

-Та хто ж знав, Василино, що ти в такій глушині некроманта знайдеш. Та ще й одного з найсильніших. Зрозумій, дитино, таким як він не відмовляють. Такі зазвичай і не пропонують, силою беруть.

Я згадала як князь говорив про те що йому дозвіл зовсім не потрібний, і коло відьмінське йому в тому не буде перешкодою.

Жалібно подивилася на маму:

-І що, зовсім нічого вдіяти не можна? Я його не кохаю.

Відьма як фурія підскочила зі стільця, куди тільки напускний смуток і втома поділася.

-А ти думала про це перш ніж на річку йти та з іншими дівками вінки пускати? Та ще й силу чаклунську в нього вкладати? Я чому тебе вчила, Василино? Ти сама владу в руки князеві віддала. Сама доля його обрала, а там розберись, чи то й справді доля, чи сам князь чари наслав. Та хто ж розбиратися буде? Він із царем нашим на короткій нозі. Чи ти думаєш наш цар-батюшка допоможе відьмі безрідній, а не другові своєму, вірою і правдою що служив тому в численних походах? Тож донька можеш зараз відпочити, а потім все одно з князем зустрітись доведеться.

А я сподівалася що мама допоможе, не справою, так мудрою порадою. Коли вже практично дійшла до маленьких сходів на другий поверх, де були житлові кімнати, мама мені слідом сказала:
-А про дракона і думати забудь. Дракон відьмі не пара, відьми люблять волю, а дракони звикли своє від чужих очей приховувати. Подумай чому ніхто ніколи дракониць не бачив.

Але ж і справді, це зараз перевертень рідкість, а колись вони були частими гостями на людських землях. Побори з людей збирали, іноді дівчат забирали, іноді дітей малих. Але це були дракони і жодної дракониці за всю історію. Невже вони безвилазно сидять у своїх будинках під сімома замками? Згадалася кімната у драконовій фортеці. Маленьке віконце і товсті двері, які я самотужки ніколи б не відчинила. Невже Дар готував мені таку долю?

А якщо згадати ще раніше печеру Лісантіїла, також невелика кімната, правда зовсім без вікон, але там двері слабші були, але щось мені підказує що виходити з кімнати мені не належало.

-Ящірки печерні.

Незважаючи на всі неприємності що звалилися на мене, я була зла, як же я була зла. Тепер прийшло розуміння що Дар у будь-якому разі не відпустив би мене, знайшов би спосіб як затримати і заманити у своє лігво. А мене дуру і заманювати не довелося, сама напросилась. Ось він не особливо чинив опір, навіть з радістю мене до своїх родичів лускатих потяг.

Увірвавшись до кімнати, побачила що в кутку на мене чекає мітла, а з-під ліжка дивляться злі очі домовика.

-Кузьма, що ти там робиш?

Домовик виліз обтрусивши неіснуючий пил, матінка суворо за чистотою стежила, грізно насупившись відповів:
-Не хочу старій відьмі на очі показуватись. Вона від мене потребує відповіді.

-Якої?
Кузьма сумно повісив голову.

-А такої, Василино, як не вберіг я дитинку її єдину від вчинків необачних, та не повідомив вчасно про некроманта злого, а ще про розпусних драконів, які немов саранча на наш будинок нападати стали.

Очевидно я щось пропустила, хоча і не було мене всього пару днів, ну може трохи більше. А Кузьма тим часом продовжив.

-Ще Кікімора тобі доброго здоров'я бажала, але щось мені здається що сказано це було в серцях, і хотіла вона прямо протилежного. І передала щоб більше не сміла лізти в її особисте життя, а у своєму розібралася.

-А їй я що зробила?

Домовик підозріло примружився:

-А то ти не знаєш?

-От ті хрест, правду кажу, не знаю.

Домовик у серцях плюнув на мене, а потім ще двічі повторив.

-Дура ти, Василино а не відьма. Де ти бачила щоб нечисть себе хресним знаменням себе хрестила?

А справді, струснула долоні, це я у сільських навчилася.

-Ну так що там з Кікіморою скоїлося?

Було дуже цікаво.

-Лісовик вирішив свататись.

Я сплеснула руками:

-Невже наважився?

-А то. Незрозуміло що йому рішучості додало, але весь гілочками обвішався, бороду квіточками прикрасив та пішов. А сам так хвилюється, що весь ліс тріщить, шумить, та стежки плутає. Троє сільських дітей заблукали, та два дні кругами ходили поки заповітні слова не згадали. Наробив він там бід, та дарма все виявилося, відмовила йому Кікімора.

-Як відмовила?

-Відповіла що не готова до серйозних відносин, а тим більше до заміжжя. Та й домовик князя підсобив, скандал ревний учинив, словами непотрібними обізвав і пішов геть.

Схопившись за голову, пробурмотіла:

-Болото нас тепер затопить.

Кузьма покивав:

-А то, вже пристойно розрослося, скоро і до березового лісу дістанеться.

-А Лісовик що?

-Та нічого, розгнівався. З бороди квіточки повиривав, у харю їх Кикіморі кинув, гілками болото засипав, щоб та й голови підняти не змогла. Сказав, хай тепер жаби до неї сватаються, бо вона сама жаба.