Частина 15

 Ми мчали широким коридором. Ледве встигаючи переставляти ноги, намагалася наздогнати дракона. До того ж він не залишив мені вибору, міцно утримуючи за руку. Кілька разів на шляху нам траплялися інші мешканці фортеці, всі з серйозними, ніби скам'янілими обличчями, вони рухалися безшумно наче привиди.

Незабаром ми вийшли до підземного гроту. Дар різко пригальмував, подивившись на мене з докором:

-Або ти йдеш швидше, або я тебе понесу.

Але я його не слухала, заворожена видом що відкрився. Просто перед нами була невелика підземна річка, прозора настільки, що я бачила кожен камінчик, і водночас вражаюча і принадна своїм незвичайно блакитним кольором. Зверху над нами нависали величезні райдужні сталактити, які переливаючись, створювали невимовну гамму фарб. Тут було дуже ярко, хоч ніякого джерела світла я не помітила.

Під враженням я зробила крок до води і схилившись помацала її. Вона була ніби жива, і я впевнена що вона обійняла мою долоню, лащачись як кошеня. Зайнята своїми думками не почула як зовсім поруч опинився Дар.

-Треба ж, ти їм сподобалася.

У його голосі чулася усмішка.

-Кому?

Присівши поряд зі мною навпочіпки, дракон опустив руку у воду і вона відразу ж пішла брижами, збираючись навколо руки в невеликий вихор. Наче граючись Дар підкинув водяні бульбашки, які за секунду знову впали йому на руку.

-Тут живуть водні елементалі.

Бачачи як я різко відсмикнула руку хмикнув. Я зовсім не боягузка, але з елементалями краще зайвий раз не зв'язуватися. Вони спочатку обдарують тебе, а потім таку ціну запитають, що повік не розплатишся.

-Чого ти злякалася? Вони ж дуже слабкі.

Для кого як. Для великого сильного дракона може й так, а для маленької мене ці безтілесні істоти небезпечні.

Дар із важким зітханням підвівся.

-Добре, боягузка, пішли. Ми зовсім поряд.

І справді, я вже не відчувала тієї вогкості та морозкості що раніше. Навпаки, мене оточувало приємне, рівне тепло прогрітого каменю. Немов відповідаючи на мої думки Дар пояснив:

-Ми зараз недалеко від долини. У цьому крилі переважно селили жінок та дітей.

-А зараз?

-Наразі, наскільки я знаю, там нікого немає. Більшість віддала перевагу перебратися в долину, хтось живе в місті, а дітей відвели глибше під землю.

Проблема напевно справді була серйозною, оскільки вони вжили таких заходів. Адже дракони з дитинства волелюбні і вимушене ув'язнення може погано на них позначитися. Бідолашні дітки, сидять десь у підвалах сирих, замість того щоб гратися на вулиці. Я вже практично ненавиділа того, хто посмів підняти на дітей руку.

-Ми прийшли.

Дар стояв біля великих слюдяних дверей із золотим тисненням у вигляді виноградних лоз. Я залюбувалася цим витвором мистецтва. Приємно було бачити щось подібне в цьому осередку холоду та мороку. Хоча ця частина фортеці значно відрізнялася. Тут скрізь був кольоровий відшліфований до гладкості камінь, який загадково мерехтів у косих променях світла, що падає з невеликих, вирубаних у камені вікон.

-Ти заходити будеш?

Дар з легкістю відкрив товстінні двері, що виявилися уже важкими, у мене напевно не вийде і з місця її зрушити. Кімната виявилася просторою та світлою. На кам'яних стінах висіли теплі ворсисті килими, посеред кімнати стояло ліжко на низьких ніжках, усе у подушках та подушечках. Тут навіть було невелике віконце з якого можна побачити засніжене місто.

-Ти поки що можеш відпочити, а мені ще треба з дідом поговорити.

-Тільки двері не зачиняй, я її потім не відчиню.

Дар якось по-новому подивився спочатку на двері, потім на мене, і загадково посміхнувся. Зрозумівши що він має намір зробити, прошипіла:

-Не смій!

Більше я сказати нічого не встигла, цей ящір ковзнув у коридор і одним рухом прикрив важкі стулки. Спробувавши їх зрушити з місця ледь грижу не заробила, припинивши марні спроби підійшла до вікна. Краєвид що відкрився був занадто спокійним і в той же час похмурим. Тут не вистачало життя, не вистачало дитячого вереску, санок, снігових баб, загалом усієї тієї метушні яка властива зимі.

По вулиці снували чоловіки у формених мундирах, зрідка пробігала група дівчат, і тоді міг почутись їхній веселий сміх. Не знаю скільки часу проторчала біля вікна, але ноги боліти вже почали, бо сісти окрім ліжка не було куди, а віконце було маленьким і розташоване досить високо.

У двері спочатку тихенько постукали і не дочекавшись відповіді причинили. На мене уважно дивилися три цікаві, симпатичні мордочки.

-Вітаємо.

Я трохи розгубилася:

-Доброго дня.

-Можна увійти? Ми тобі поїсти принесли.

Не будучи особливо голодною, але просто знемагаючи від нудьги, сказала:

-Проходьте.

Троє молодих дівчат впорхнули в кімнату тягнучи за собою піднос:

-Ми як дізналися що хтось новий з'явився у фортеці, так одразу і вирішили відвідати. Ми навіть припустити не могли що це Даріель повернувся, та ще й не один.

Одна з дівчат поставила піднос на велику подушку,недбало кинуту на підлогу, і особливо не церемонячись стягла з ліжка ще чотири поменше, зручно влаштувавшись на них. Усі наслідували її приклад і я не стала винятком. Обережно присівши, перепитала:

-Даріель?

-Ну так, наш майбутній головнокомандувач. Він такий лапочка, правда?

Я машинально кивнула, просто не хотілося ображати дівчат.

-А як тебе звати?
-Василина.

-Ух ти, як гарно. Прямо як у казках.

Я посміхнулася, у них тут усе інакше було. Одяг якийсь вигадливий, навіть шубки - коротенькі, обмальовані хутром, так гарно. Я з тугою згадала свою тюбетейку на овчині, важка, і в морози просто колом стає, і ти в ній перевалюєшся як корова на льоду.

-А як вас звуть?

Дівчата навперебій заговорили:

-Загріда Райдужна

-Ліацита Крижана

-Кларисса Дзеркальна.

Зрозумівши що не запам'ятаю їхні імена зніяковіло посміхнулася і взявши скибочку м'яса почала жувати, аби чим рот зайняти.