Частина 13

 Хтось наполегливо дув мені у вухо, тим самим заважаючи спати. Перевернувшись на інший бік спробувала намацати сповзлу ковдру, але так і не знайшла її, а у вухо знову дунули і тихо засміялися.

-Прокидайся, соня.

Голос був чоловічим і чомусь знайомим. Дожила Василино, чоловыкыв у ліжко пускаєш. А потім до мене повернулися спогади останніх двох днів і я підскочила як ошпарена. Як виявилось, лежала я на крилі дракона і це саме він дув мені у вухо своїм величезним носом. Чомусь стало соромно, а раптом я вночі хропла, зі мною таке буває, особливо коли сильно намаюся за день, а потім швидко засну, а вчора саме такий день і був. Щоб приховати своє збентеження, не дай безодня ще на свій рахунок прийме, буркнула:

-Мені треба відійти.

І припустила бігом, позаду чуючи глумливе хмикання. Ну я ще тобі покажу ящірка крилата. Швидко впоравшись із потрібними справами, навіть змогла вмитися, неподалік бив з-під землі невеликий і холодний підземний ключ. Так що я поверталася на галявину бадьорою і повною сил.

Дарунок як і вчора, не чекаючи поки я до нього підійду, підчепив мене хвостом і швидким рухом закинув на спину. На цей раз я навіть не пискнула, не дочекається. Летіли ми швидко, і вже до обіду попереду з'явилися обриси Крижаних чертогів. Бачила я це диво природи вперше, а чула про них багато разів. Ходили легенди, що колись це була фортеця і там жили маги чи ченці якогось ордену, точно не пам'ятаю. І процвітала ця земля, і було тут зелено та тепло. До тих пір поки один із ідіотів що зажерлися, не вирішив здолати найсильнішого дракона, але в чесному бою здолати він його не зміг, а тому якесь таке хитре прокляття наслав, що той помирав у страшних муках і випускаючи останній подих в свою чергу прокляв цю землю. . За мить замість фортеці виросла гірська гряда, а все навколо, наскільки вистачало погляду, вкрилося снігом і льодом. З того часу живуть тут лише Крижані дракони, бо тільки їм підвладна ця сувора земля.

 Вже на підльоті я помітила як  назустріч мчать три менші за Дара дракони, але все ж таки досить великі. Мій дракон не чекаючи поки вони підлетять такий струмінь вогню видав, що навіть мені жарко стало, що вже говорити про падаючих вниз з опаленими крилами перевертнів. Міцніше схопившись за гребінь прокричала, знаючи що точно почує:

-Ти чого своїх же палиш?

Дар нічого не відповів, тільки відправив подумки щоб сиділа і не висовувалася. Я й не стала, бо попереду знову спостерігався невеликий крилатий загін, який побачивши хто летить відразу відступили, точніше не так, вони нас безперешкодно пропустили.

За мить ми опинилися у величезній, зеленій, квітучій долині. Моєму здивуванню і захопленню просто не було межі, ось що приховувала в собі ця неприступна гірська гряда. Я бачила як там, унизу, збираються дракони в істинному та людському образі. І всі вони не зводили погляду з нас, чи з Дару. А той ніби красуючись зробив ще кілька кіл і плавно опустився на траву. До нас з усіх ніг кинулась досить молода жінка, одразу кидаючись на шию все ще дракону.

-Дар, скарб мій,  невже це ти? Ми думали ти загинув.

З її крижаних сірих очей лилися великі сльози, я бачила наскільки не по собі винуватцю цього переполоху. Він рикнув, і прийнявши це як пропозицію злізти з нього, я насилу відліпившись від гребеня, що здавався вже рідним, знову кулем покотилася донизу, і знову мене підхопили біля самої землі.

З усіх боків почулися здивовані вигуки:

-Людина! Що тут робить людина?

Дар, який не відрізняється ні розумом, ні тактом, припечатав:

-Ця дівчина належить мені. Якщо хтось хоча б пальцем її чіпатиме, матиме справу зі мною.

Мабуть справ із ним мати ніхто не хотів, бо більшість драконів відвернулася. Та сама дракониця схопила за руки Дара і заглядала йому в очі, тихо, майже пошепки запитала:

-Де ж ти був стільки років, Дар? Ми тебе всюди шукали. Невже слова діда так на тебе вплинули?

Мені стало цікаво, що такого дід міг сказати, що саме цей дракон втік. Можливо ці заповітні слова дуже мені стали б у нагоді.

-Мамо, давай обговоримо це пізніше. Де дід?

Дракониця відступила і вже нормальним голосом відповіла:

-Як завжди у себе в фортеці сидить.

Дар кивнув, знову перетворюючись на дракона. Я тихо застогнала від досади, зараз на мене знову чекає кидок на спину, а в мене вже все болить між іншим. Але цього разу дракон просто схопив мене в свою пазуристу лапу і поніс до гірської гряди, що виднілася вдалині. Нам ніхто не заважав і ми безперешкодно подолали засніжені верхівки гір, а ось за ними тяглося величезне місто. Там кипіло і вирувало життя, але було одне але. Ось саме тут все було скуто льодом та снігом. Я дивилася як величезні дракони в справжньому вигляді походжають широкими вулицями поволі утоптуючи пухнасті кучугури. Все навколо блищало і переливалося в денному світлі, а величезні білі будинки здавалося були виліплені зі снігу.

Ми облетіли все місто, я мала можливість побачити що його окрім гір, захищає ще й кам'яна стіна. Тільки грубіше, немов тому хто це робив зовсім не важливий був зовнішній вигляд. Саме до цієї потворності й подався Дар. Він приземлився на величезному плоскому даху, тут вітер був такої сили, що мене буквально зносило, варто було дракону розтиснути лапу. Дар швидко перевтілившись схопив мене в оберемок і повів до непримітних дверей, вирубаних у скелі. Виявилось що ми були зовсім не на даху, а на великому виступі.

Заскочивши всередину і стукаючи зубами від холоду, попросила:

-Віднеси мене назад.

Дар обійняв сильніше, і я відчула як його тепло передається і мені.

-Не можу, сама знаєш. Тривалість мого життя тепер безпосередньо залежить від тривалості твойого. А оскільки ти примудрилася зв'язатися з Бріаром, життя твоє може бути дуже коротким і не найприємнішим.

Мене чомусь зачепили його слова. Значить він дбатиме про мене тільки тому що ми пов'язані? І чому мені від цього сумно? Згадавши що сьогодні я ще не вмикала режим "шкідлива відьма", і тільки відкрила рота щоб висловитися, як Дар мене дуже ласкаво перебив: