Частина 8

 Не знав дракон багатьох відьомських хитрощів і премудростей. У цьому йому далеко до нашого князя, який знає навіть більше ніж йому б належало. Якби знав, то змусив би роздягтися та вимитися, щоб а ні крихти від рідної землі не залишилося. Ми ж відьми зв'язок сильний з домом своїм маємо і з охоронцем його. І вистачить маленької соломинки, аби на допомогу покликати. Він по доріжці людському оку непомітній, відразу на допомогу примчить. І навіть якщо підсобити нічим не зможе, хоча б порадою допоможе.

 Порившись у кишенях, у мене в них завжди багато усілякого різного, і витягнувши назовні руку подивилася на свій скарб - два відірвані гудзики, намистини горобини, кілька насінин і маленька, тоненька стеблинка від травинки. Ось вона то мені і потрібена, її залишила, а все інше склала назад до кишені, може ще коли знадобиться. Подув на стеблинку прошепотіла:

-Закликаю тебе мати шлях завітний показати, охоронця прихистити і до мене спроводити, хай травинка буде вказом, для мого Кузьми наказом . У хаті цій господар не спить, злі справи замишляє, бідну відьму додому не відпускає. Травинка-травиночка, приведи мені домового мого Кузьму.

Ще раз дунула і кинула її на підлогу. Нічого не відбувалося, і я вже було злякалася, як важко з дзеркальних полірованих стін вийшов Кузьмич.

-Це який хороняка тебе сюди приволок? Насилу пробрався, понаставлять мишоловок різних, а я в них потрапляй. - Потім обтрусився і з усією строгістю запитав. - Чого кликала?

-Що означає чого кликала? Вкрали мене, чи не бачиш чи що?
Домовик у задумі оглянув усе довкола.

-Та вже бачу, а чого кип'ятишся, князь наш розшукає тебе, та додому поверне. А хто вкрав?

Понизивши про всяк випадок голос, раптом почує і прийде, прошепотіла:

-Дракон.

Домовий вразився.

-Це де ж ти його знайшла?

-Пам'ятаєш того немічного, що недавно на дорозі підібрала? - дочекавшись поки домовик ствердно кивне, продовжила. - Так от він виявився драконом, а ще нареченим Любави.

Кущисті брови поповзли вгору.

-А навіщо йому ти тоді?

Знизала плечима.

-Сама нічого зрозуміти не можу. Прилетів, схопив і приволок сюди. А тепер твердить, що я його скарб, і тепер маю тут жити, бо він мене нікуди не відпустить. - протягнувши руку, продемонструвала браслет. - Ось одягнув на мене.

Кузьмич уважно оглянув цю річ і відійшов подалі.

-Ти чого це?

І зробила крок у його бік, він від мене.

-Кузьма, ти чого від мене бігати надумав?

Домовик не перестаючи відступати, відповів:

-Це від гріха подалі, Василинушка. Він же тобі браслет від чоловіків що обгороджує поставив. Тепер хто до тобе торкнеться, здоров'я надовго втратить.

В задумі зупинилася.

-Та який же ти мужик Кузьма, ти домовик.

Здається я його образила, он як почервонів і насупився.

-Дура ти Василино, залишити б тебе тут, щоб знала скільки доброта твоя коштує, та боюся Варвара Миканорівна з мене шкуру за це спустить. Так що ти поки почекай тут, а я за нею схожу.

-Кузьминочку, ти до кого зібрався?

Ось яка я лагідна буваю. Нічого що очі від гніву блищать, а нога сама по собі об підлогу стукає. Кузьма гикнув і відповів:

-До Варвари Миканорівни. Я сам тебе звідси не витягну.

У задумі ще потупала ногою.

-Чи зможеш мене до найближчого села вивести?

Він із сумнівом пошкреб гладку стінку.

-Була б менше і додому переніс, а так тільки вниз з гори знесу. Там ніби село є невелике. Мітла сама до тебе потім прилетить.

Закивала, все одно виходу іншого немає. Кузьма постукав по стіні, вона мовчала, він знову постукав, а у відповідь тиша. Розлютившись, домовик стукнув стіну ногою, та як заволає:

-А ну відкривай, шельма проклята.

З здавалося монолітної стіни визирнула стара баба і забрязкала.

-Сам проходити можеш, а дівку не пущу, господар звелів стерегти її.

Кузьма насупившись пробурмотів:

-Ну раз наказав, то звичайно треба, тільки ось Василина цікава. Каже, дай хоч оком на стежку таємну подивлюсь, от я й викликав тебе. Двері ширше відчини, нехай помилується.

Стара морда недовірливо зиркнула на мене і запитала:

-А не обдуриш?

Промичавши щось незрозуміле похитала головою. Я ж раніше ніколи не бачила духів охоронних, вони підняті особистості, а ми таких не визнаємо. Бабуся щербато посміхнувшись розширила прохід, і я побачила дорогу, що золотом йде в далечінь. І сяяла вона так заворожливо, що я мимоволі зробила крок назустріч, а Кузьма не будь дурнем і штовхнув мене в спину. Та так що я метри три летіла над землею, думала як приземлюся так цю дорогу носом зораю. А виявилося, що як на перину пухову впала, та ще й нагору пружинила. Вдалині почула розлючене.

-Обдурииив. 

Кузьмич швидко схопивши мене за руку потяг убік і практично одразу виштовхнув, а сам слідом не пішов. І тепер я стояла десь, незрозуміло тільки де. Наскільки вистачало очей скрізь усе білим біло, тільки переливається сніг у місячному сяйві, наче дорогоцінне каміння. Не надто одягнена, я тут же здригнулася до кісток. Говорили нам вчителі, вчіть дівки замови що зігрівають і обгороджують від будь-якої негоди, а ми тільки сміялися. І ось тепер я страждаю від своєї недалекоглядності та дурості. Ех, зараз би сюди горілку мого домового, вмить зігрілася б. Пострибавши для зігрівання, побачила вдалині димок, а значить там точно хтось є. Намагаючись не підсковзнутись на вузькій стежці, пішла в той бік. Дуже сподіваюся, що там є тепло та їжа, бо про їжу своєї бранки дракон не подбав.