11

Ірина сиділа в своїй кімнаті, дивлячись на обраний за вечірнім світлом пейзаж з вікна. Дощ повільно припинявся, і на горизонті з'являлись перші промінчики сонця, що нагадувало про новий початок. Але в її душі панувала внутрішня буря. Роздуми про Костянтина, його родину, їхні стосунки, що здавались усе складнішими, не давали їй спокою.

Після того, як вони розговорилися вчора, Ірина відчула, що щось змінилося. Вона вже не могла просто ігнорувати реальність їхніх різних світів. Костянтин був глибоко вкорінений у свою родину і її традиції, тоді як вона була звичайною дівчиною з іншого світу, без дорогих автомобілів і шикарних маєтків. Вона не знала, чи зможе коли-небудь повністю влитися в цей світ. Їй здавалося, що їхні шляхи не можуть зійтися. Але серце підказувало інше.

Вибір був важким. Ірина вирішила, що їй потрібно більше часу, щоб вирішити, чи готова вона боротися за своє щастя, чи повинна поступитися і піти своїм шляхом.

Цього дня вони з Костянтином зустрілися в його маєтку. Він підготував вечерю в приватній оранжереї, де росли тропічні рослини, і світло приглушених ламп створювало атмосферу тепла і спокою. Ірина відчула, що це місце стало свого роду символом їхніх стосунків — прекрасне, але заплутане.

— Ірино, я хочу, щоб ти знала: для мене ти важиш більше, ніж будь-яка родинна традиція, — сказав Костянтин, коли вони сіли за стіл. Його очі були серйозними, а голос — впевненим. — Я готовий боротися за нас, навіть якщо доведеться йти проти всіх.

Ірина спробувала зберегти спокій. Вона помітила, як його слова зігрівають її, але й додають більше сумнівів. Їй важко було повністю повірити, що Костянтин справді здатний піти проти всіх, навіть якщо це означало втратити все, чого він досяг. Вона відчувала, що це важливий момент, і його рішення виявляться доленосними.

— Костя, я… я не можу просто забути, де я. Ти — частина цього світу, а я… не знаю, чи зможу влитися в нього, — тихо сказала вона. Її слова здавались немов важкі, але чесні. — Я не готова бути тією, хто буде стояти на шляху твого майбутнього. Якщо ти справді хочеш бути зі мною, то це буде значити чимало для мене. Але я не знаю, чи зможу бути частиною цього світу.

Костянтин уважно слухав її слова, і в його погляді з’явився біль. Він розумів її сумніви і страждання.

— Ти не повинна бути частиною цього світу, Ірино, — його слова звучали м'яко, але вперто. — Ти маєш бути частиною нашого світу, тільки твого і мого. Я не прошу тебе змінювати себе. Я прошу тільки одного: дати нам шанс.

Ірина змогла стримати сльози. Вона подивилась на нього і відчула, як серце тяжіє від емоцій. Він не просто говорив, він відчував це всім своїм єством.

— Я хочу бути з тобою, Костя, — сказала вона, після короткої паузи. — Але боюся, що ми не витримаємо всього цього. Всі ці вимоги, які лягають на твої плечі, і те, що я не зможу дати тобі таку ж підтримку, яку тобі надають твої батьки і родина.

Костянтин нахилився до неї, його рука лягла на її. Він говорив тихо, але вперто:

— Якщо ми будемо разом, Ірино, ми зможемо подолати все. Я не буду йти назад. Ти для мене — більше, ніж будь-хто і будь-що інше.

Ірина відчула, як хвиля тепла огортає її. Вона не могла заперечити, що він правий. Вона любила його, і це було єдине, що дійсно мало значення. Проблеми будуть завжди, але їх можна долати, якщо бути разом.

Вони сиділи в тиші, розмірковуючи над словами один одного, коли Ірина зробила для себе рішення: вона була готова боротися за свою любов. І хоча шлях попереду залишався неясним і важким, вона більше не могла залишатися осторонь.

— Я готова, Костя, — сказала вона нарешті, і її голос став спокійним і впевненим. — Я готова бути з тобою, навіть якщо це буде складно. Давай почнемо з того, що будемо разом долати труднощі.

Костянтин посміхнувся, і на його обличчі відчувалась радість і полегшення. Він нахилився і поцілував її, даючи зрозуміти, що вони готові рухатися вперед разом.