7

Ірина не могла забути цей вечір. Костянтин залишив її будинок так швидко, як і прийшов, без будь-яких натяків на майбутнє. Проте, його присутність залишилася у її думках і серці. Погляд, який він кинув на неї перед тим, як вийти, здався особливим — наче він намагався передати щось, чого вона не змогла зрозуміти. Ірина почувалася водночас збентеженою і захопленою. Як це могло статися? Як вона так легко дозволила йому увійти в своє життя?

Кілька наступних днів були важкими. Ірина намагалася знову зануритися в рутину: університет, зустрічі з друзями, підготовка до іспитів. Але думки про Костянтина не залишали її ні на мить. Вона почала сумніватися, чи не занадто вона відкрита до цієї ситуації, чи не помиляється вона, допускаючи його до себе. Він був частиною іншого світу, світу, в якому вона не була готова заглиблюватися.

Одного ранку, коли вона виходила на заняття, Ірина знову побачила той самий чорний автомобіль біля будинку. Це було несподівано, адже вона не чекала його цього разу. Він стояв на тротуарі, опершись на машину, з серйозним виразом обличчя.

— Привіт, — сказав Костянтин, підходячи до неї, і його погляд одразу став проникливим.

Ірина відчула, як її серце швидше забилося. Вона все ще не була готова говорити йому про свої почуття, але водночас їй було важко залишатися байдужою.

— Ти тут знову… — сказала вона, намагаючись приховати своє хвилювання.

— Мені потрібно поговорити з тобою, Ірина. Є дещо важливе, про що я хочу сказати, — відповів Костянтин, і його тон звучав серйозно.

Вона замислилася. Чи готова вона знову увійти в цей світ, де все, здається, вирішується інакше, де стосунки не такі, як у звичайних людей? Вона могла відмовитись, сказати йому, що зараз не час для розмов, але це було б обманом — вона хотіла дізнатися більше.

— Добре, — сказала вона, зробивши глибокий вдих. — Заходь, але я не впевнена, чи зможу тобі щось сказати зараз.

Вони пройшли до її будинку. Ірина помітила, що на її обличчі знову з’явилася та сама нервова посмішка, яку вона не могла стримати. Якби тільки вона могла зрозуміти, чому так тяжіє до нього, чому йому вдається так легко захоплювати її.

Костянтин залишився на дивані, відкинувши спину, і замовк. Ірина сіла навпроти, намагаючись виглядати спокійно.

— Що трапилося? — запитала вона, спостерігаючи за його серйозним виразом.

Костянтин не відповів одразу. Він зібрався з думками, і лише після кількох секунд мовчання сказав:

— Ірина, я хочу бути чесним з тобою. Я знаю, що між нами зараз багато чого неясного. Я хочу, щоб ти знала: я не граю з тобою. Те, що я відчуваю… це щось справжнє.

Ірина, почувши це, відчула, як у її грудях стискається все. Це було більше, ніж вона очікувала. Вона знала, що це не просто захоплення, але все одно, чи можна було довіряти цьому почуттю, що швидко і безповоротно проникає в її життя?

— Я… я не знаю, чи готова до цього, — відповіла вона, сумніваючись у своїх словах, але внутрішнє відчуття було не таким простим.

Костянтин не злякався її сумнівів. Він просто тихо подивився на неї.

— Можливо, це занадто рано для тебе, але я просто хочу, щоб ти знала: я готовий до того, щоб зробити цей крок. Ти хочеш цього?

Ірина глибоко зітхнула. Це було запитання, на яке вона не мала готової відповіді. І все ж, вона розуміла, що це вже не просто вибір. Це була можливість змінити її життя назавжди. І все, що їй залишалося — прийняти рішення.

— Я не знаю, чи готова я, — зізналася вона, але її голос був тихим і щирим. — Але я готова йти разом з тобою хоча б на крок.

Костянтин усміхнувся і простягнув до неї руку.

— Тоді давай зробимо цей крок разом.

Ірина на мить замислилася, а потім взяла його руку. Щось у цьому жесті було особливим. Вона не могла зрозуміти, чому так відчуває, але на той момент це вже було не важливо. Вони рухались уперед разом. І що б не принесло майбутнє, вона була готова прийняти це.