2

Ірина не могла вибратися з відчуття тривоги, яке оселилося в її серці після тієї короткої зустрічі з Костянтином. Він був ідеальною частиною цього гламурного світу, в якому вона не відчувала себе на своєму місці. Його стиль, манера розмовляти, навіть те, як він тримав келих шампанського — все це виглядало так продумано, так правильно, що її інстинктивно відштовхувало. І все ж, чим більше вона думала про нього, тим більше щось усередині неї починало бунтувати.

Наступного дня вона вирішила, що не має сенсу більше думати про те, що сталося на вечірці. Вона взяла себе в руки, пообідавши з батьками, і вирушила на прогулянку. Її вулиця була знайомою і спокійною, з тими самими зеленими деревами, які вона завжди бачила з вікна своєї кімнати. І хоча місто було багатолюдним, її відчуття знову повернулися до цього затишного світу, де все відчувалося так, як повинно було бути.

Заглибившись у свої думки, Ірина навіть не помітила, як вийшла з затишного двору і опинилася на сусідній вулиці, де стояли величезні маєтки її родичів і знайомих. І хоча це був звичний для неї маршрут, сьогодні вона відчула, що щось тут не так.

Не встигла вона зрозуміти, чому раптом стало так важко дихати, як перед її очима з'явився Костянтин. Виглядав він так само бездоганно, як і на вечірці, але цього разу він був в футболці і джинсах, а його стиль виглядав набагато більш розслабленим.

— Ірина? — запитав він, коли помітив її на тротуарі. Його голос знову був спокійним, навіть трохи здивованим.

Ірина здригнулася, але швидко повернулася до нього.

— Привіт, — сказала вона, намагаючись тримати вигляд спокійної і впевненої дівчини. — Не думала, що ти живеш так близько.

— Я тут часто буваю, — відповів Костянтин з легким усміхом. — Мій друг, Олексій, не раз згадував тебе. Він радий, що ми познайомились на вечірці.

Ірина знову відчула дивне відчуття, коли він назвав її братом. Вона не зовсім зрозуміла, чому, але саме в цей момент стало ясно: Костянтин був набагато більше, ніж просто друг Олексія. У його словах було щось, що змусило її задуматися.

— Я просто йду на прогулянку, — сказала вона, намагаючись втішити себе звичним, навіть механічним виглядом. — І ти?

— Виходив на прогулянку, теж. Я зазвичай люблю прогулятися, коли на душі не дуже.

Ірина не могла не здивуватися. Костянтин виглядав таким упевненим у собі, а зараз вона побачила в ньому щось більш людяне, не таке бездоганне. Це було на диво — він якось став близьким, більше, ніж просто сусід, якого вона бачила тільки на прийомах.

— Якщо хочеш, можемо разом пройтись, — запропонував він після короткої паузи. — Можливо, це допоможе розвіятись.

Ірина вагаючись, але погодилася. Вона не знала, чому їй стало цікаво провести час з ним, але відчувала, що це буде чимось більшим, ніж просто обмін кількома словами.

Прогулянка продовжувалась по вулицях, покритих осіннім листям, і хоча вони майже не говорили, атмосфера була такою, що Ірина відчувала себе комфортно поруч з ним. Відстань між ними зменшувалася, а її серце билося трохи швидше.

Костянтин подивився на неї:

— Ти зовсім не така, якою здаєшся на перший погляд.

Ірина здивовано підняла брови:

— Як це?

— Ти не любиш цього гламурного світу, так? Не любиш, коли тебе ставлять на п'єдестал, як якийсь об'єкт для захоплення.

Він дивився на неї з такою легкістю, ніби давно мав це на увазі.

— Так, ти правий, — відповіла Ірина, трохи задумавшись. — Це все виглядає таким... порожнім.

Костянтин засміявся:

— Мені здається, я зрозумів тебе. І знаєш що? Це рідкість серед людей, які тут живуть.

Ірина поглянула на нього. В його очах було щось таке, що змушувало її відчувати, що вони не просто два чужі світи, а, можливо, навіть більше, ніж те. Але що саме — вона не могла зрозуміти.

Вони йшли поруч, мовчачи, і хоча між ними не було слів, щось змінювалося. Ірина відчувала, що цей день буде початком чогось нового.