Розділ 23

Кіра:

Так, він поруч. Моя дитина. Я щоразу думала про те, якби син виглядав, коли з’явився на світ. Чи були б його очі блакитними, схожими на батька, чи він мав би мої — зелені? Як же сумно від однієї думки, що я його втратила! Скільки часу має пройти, щоб стерти цей біль? Мені говорили, що біль — це дуже емоційна річ. Змінити його неможливо, і він може ніколи не пройти, бо біль — це те, через що ми проходимо з часом. Він загоюється, але все ж таки не зникає, як шрам на серці лишається повік.

Ми приїхали до Лондона на декілька днів, щоб відвідати могилку сина. Микита міцно тримає мою руку, міцно обплітаючи пальці. Я знаю, йому зараз теж дуже нелегко. Він втратив і свою частинку. Шкода, що ми втратили стільки часу...

— Як ти змогла триматися.. коли.. втратила нашу.. дитину..? — його очі сповнені дикого болю й відчаю до життя, коли дитина не ходить по землі, а спочиває у труні.

Микита повільно здійняв очі до неба, наче шукаючи там відповіді на сотні своїх німих запитань.

Я підійшла ближче до могилки, де він похований. Навколо сніг гойдається по землі, застилаючи все в білу гаму і додаючи цьому місцю свого особливого, тужливого шарму. Я нахилилася і ніжно поцілувала холодний камінь там, де було написано: «Ти наш навічно!»

— Я й досі оплакую його..

Микита несміливо підійшов ближче. Я тихо відійшла вбік, аби дозволити йому теж наодинці оплакати наше дитя.

Він безсило впав на коліна, низько схилившись над маленькою могилкою. Його гарячі сльози, яких я ніколи раніше не бачила, тепер одна за одною важко крапали прямо на холодний кам'яний фундамент.

— Пробач.. пробач.. — схлипуючи, ледь чутно промовляє Микита, закриваючи обличчя долонями. — Я не зміг вас врятувати..

Він продовжував щось говорити, а я просто не змогла більше встояти на одному місці й безшумно впала прямо на землю. Земля під ногами — холодна, мерзенна... Коли мою дитину сховали під нею, я довгий час не могла сюди прийти, у мене просто не було того відчуття, що я повинна тут з’явитися. Я боягузливо ховалася від цього місця майже сім років.

Як же я себе тоді ненавиділа! Як же дико болить від цих почуттів!

Микита обернувся на мій плач. Підійшов і обійняв мене міцно, притуляючи до себе — глибше, лагідно. Він разом зі мною плакав.

І раптом нізвідки над нами пролетів птах — голуб. Швидко пронісся і сів на холодні камені. Він пильно дивився на нас, наче разом із ним до нас спустилася сама душа нашого ненародженого сина...

Через хвилину він зник, мовби його тут ніколи й не було.