Розділ 22

Кіра:

Ми з Лізою зайшли в будинок. І не встигли ми навіть сісти, як подруга з порогу почала репетувати:

— Як ти можеш бути з ним!? Ще місяць тому ти страждала, не хотіла його бачити, а сьогодні за руку тримаєшся!

— Ти мене не зрозумієш! — відрізала я у відповідь.

— Ще скажи закохалася! — зірвався її голос, і вона розгублено розвела руки в боки.

Я змовчала.

— Ти серйозно?! — продовжувала горланити вона на весь дім.

Я не витримала й різко піднялася з дивана, зриваючи власний голос:

— Ти думаєш, мені легко!? Ти собі спокійно жила з чоловіком, а я весь цей час страждала! Хіба ти хоч раз була на моєму місці?!

Моє серце розривалося, коли я хоча б на мить опинялася думками в тому самому страшному місці. Я судомно вхопилася пальцями за краї кофти, наче намагаючись утримати себе в реальності. Ніколи не могла б подумати, що смерть моєї ненародженої дитини знову змусить почуватися так кепсько. Я й тоді ходила абсолютно розбитою, але ніхто у цьому світі не міг по-справжньому відчути той дикий біль, через який я сама пройшла.

— Але зараз ти знову його обрала! — Ліза різко змахнула руками, її обличчя почервоніло від гніву, а в очах заблищали сльози образи за мене. — Мало того, що він колись прийшов на ту вечірку не один!? Мало того, як саме він розбив твоє серце!?

Я відчула, як моє підборіддя зрадницьки затремтіло. Зробила крок уперед, заглядаючи їй прямо в обличчя:

— Ти гадаєш, що я про це не знала?! — мій голос зірвався на сиплий крик, а ніздрі гнівно затремтіли. — Ти гадаєш, я не згадувала цей день кожен раз?!

Ліза на мить застигла, важко дихаючи, але за секунду знову обурено розвела руки, тупнувши ногою:

— Та бляха він тут, у нашому подвір'ї! — вона злісно мотнула головою, вказуючи пальцем на вікно, і запекло витерла сльозу, що котилася по щоці. — Я не хочу його бачити! Думаєш легко простити того хто зіпсував твоє життя?!

Я важко вдихнула, з останніх сил стримуючи у собі розпач, що підступав до самого горла.

— Лізо припини.. Ти нічого не знаєш…

— Вже Ліза припини.. — незадоволено кривиться вона після моїх слів і починає нервово міряти кроками кімнату. — А, що я маю знати!? Ми говорили по відеодзвінку, а ти.. не було й дня, щоб ти ходила усміхненою, постійно в істериці. Сім років минуло.. Сім років! Я з розуму сходила, а ти його сюди привела, і навіть не сказала!! Та хто він такий, щоб з тобою ходити?

— Батько ненародженої дитини!

Вона застигла на місці почувши мої слова. І здавалось в цю мить не дихала. Її рот відкрився, наче хотіла щось сказати, але не могла підібрати жодної фрази, щоб розрядити обстановку.

Я назад повернулась сісти на диван. Коли я вмостилася, змогла невпевнено глянути на неї, але... по її щоках лились сльози.

— Чому ти не сказала? — її голос тихий, трохи сиплий.

— Я не змогла..

Ліза присіла поруч, її рука несміливо торкнулася моєї, наче могла отримати струм.

— Ти тоді була вагітна, весілля… – тихо продовжила я, опустивши голову. — На твої плечі впало багато відповідальності, а я.. я наче не мала порушувати цю тишу.

Вона міцно стиснула мої пальці, і її плечі здригнулися від чергового тихого ридання.

— Ти для мене як старша сестра.. Я щоразу хвилювалася за тебе, нічого не розповідала. Здавалось я проходжу з тобою цей шлях. Раз за разом, — продовжила.

Я обійняла її. Пригорнула до себе.

— Мені було настільки боляче, що я не хотіла вас засмучувати.. Я й так стала тягарем, а в той день.. коли сказали лікарі…

Я не змогла договорити: «ваша дитина померла». Я тоді хотіла померти. Піти за нею слідом. Як же я ненавиджу день в якому потрапила в аварію! Ненавиджу день в якому повідомили про смерть моєї ненародженої дитини!

Скільки часу минуло від нашої розмови — точно не скажу. Ліза сперлася головою на моє плече. Вона поруч. І завжди була поруч, хоча навіть онлайн. Вона постійно хвилювалася. Я це відчувала, але й гадки не мала, наскільки сильно. Мені про це вголос не хотілося тоді говорити, коли подруга повідомила, що вагітна. Її звістка принесла радість у моє серце, але з іншого боку — глибокий смуток. Я й уявити не могла, через який біль проходить безплідна жінка, а тепер... усвідомлюю це і, так би мовити, проходжу все разом із нею.

Терапії, розмови з психологом, розмови з іншими жінками... Кожна з них втратила хоча б один-єдиний шанс. Кожна з них усе одно має надію. І коли я слухала їхні розповіді, а їх було чимало, я розуміла, яке пекло вони проходили. Їм нестерпно хотілось народити дитину. То через вік, то через те, що чоловік може піти до іншої, якщо вона не народить, а комусь треба було, щоб дитина просто з'явилася для спадку. Та жодна з них не говорила про те, що хоче подарувати цій дитині свою любов. І я не могла ніяк зрозуміти: чому наше оточення так хоче натиснути на жінку, щоб та виносила дитину без власного бажання, а суто для когось?

— Коли я була в глибокій депресії, — порушила я тишу, — одної ночі приснився син… — мої очі наливалися слізьми, щоразу коли згадую про нього.