Розділ 21

Микита:

Ми прямуємо з Мандаринкою у гості до Лізи та Дениса. Збрешу, якщо скажу, що не хвилююся. Насправді це дуже хвилюючий момент, наче від мене зараз залежить абсолютно усе. Сьогодні зранку ми ледь не проспали — виявляється, забули поставити будильник. Врятувала ситуацію Ліза. Звісно, Кіра про це їй не сказала, бо це буде нашим маленьким секретом, і про те, що їдемо разом. І саме тому мої пальці зараз аж побіліли, міцно стискаючи кермо.

Вночі я просто не зміг стримуватися, дивлячись на свою солоденьку. Вона так граційно рухалася стегнами, що в моєму тілі, особливо в члені, у мене аж слинка потекла, в розумному сенсі. Кіра щось говорила, аби я оцінив її білизну, яку придбала в якомусь магазині, і тоді скинула з себе халат. Він був зайвою річчю на ній.

Я накинувся з відчуттям голоду. Усередині усе палало від збудження, здавалось, наче дивлячись на неї, можу отримати оргазм. Та не так було.

Підняв її на руки і поніс на ліжко, аби вгамувати наш первісний голод. Мовби весь усесвіт знав, що нас зараз не можна чіпати, тож усе навкруги затихло, і ми просто насолоджувалися цією благословенною тишею.

І ось зараз ми стоїмо на подвір’ї. Осіннє сонце м'яко зігріває своїми останніми променями. На вулиці вже далеко не так тепло, як було влітку. На нас пильно дивляться Ліза з Денисом. Вони обоє відверто шоковані тим, що ми з Кірою впевнено тримаємось за руки. У будиночку, схожому на намет, щось весело лепече маленька Емілія, абсолютно не помічаючи цієї дорослої напруги.

Кіра переводить на мене свій спокійний погляд, дарує мені таку милу, рідну усмішку... І я чітко усвідомлюю: заради однієї цієї усмішки я зараз готовий здійснити абсолютно все неможливе на цій землі.

— Я поговорю з ними, — спокійно каже вона, показуючи очима на застиглу пару.

Я слухняно киваю.

І перед тим, як вона остаточно відпускає мою руку, я ніжно цілую її у чоло.

Її хода спокійна, легка і навіть якась по-особливому елегантна. Дивлюся їй услід, і в голову знову приходить нав'язлива думка: я хочу прямо зараз підхопити свою Мандаринку на руки, закинути в машину й утекти звідси якомога далі, бо навколишня напруга вже просто дико зашкалює.

Ліза супиться на слова Кіри, і вони разом йдуть до будиночка, а до мене впевнено прямує Денис, з яким у нас свої давні й серйозні розбіжності.

— Ви справді разом? — абсолютно без привітання, сухо запитує він, зупиняючись навпроти.

Я коротко хмикаю.

— Так.

Денис глибоко засунув руки в кишені штанів, його погляд тепер спрямований на садовий будиночок. Дзвінкий сміх маленької Емілії, що лунає звідти, трохи розряджає наш напружений настрій, і цей хлопець мимоволі ледь помітно усміхається. Помітно, що за ці роки він дуже сильно змінився. Як то кажуть: справжнє кохання дійсно змінює людей.

— Ти справді розлучився? Ліза щось таке говорила, але я хочу почути від тебе, — його голос більше не звучить стривожено чи агресивно, а радше він просто хоче нарешті дізнатися чисту правду.

І я його в цю хвилину чудово розумію...

Ми повільно пішли до альтанки.

— Коли я зустрів Кіру.. – я пригадав той момент, і в серці заграло кольоровими барвами. – Зрозумів це та сама, яку я шукав.. Ти сам знаєш, на кого я чекав.

Денис махнув головою, і продовжив:

— В той момент в мені все перевернулося. Ще саме до неї між нами з Оленою почалися проблеми, про які я не розповідав.

— Пам’ятаю. Ти був тоді часто не в собі.

— Так.

— Від того часу минуло півроку, може й більше. І далі ти вже знаєш.

На відміну від дівчат, ми з Денисом закрили всі питання за кілька хвилин, хоча підсвідомо нас обох усе ще турбували інші речі. Ми занадто давно не спілкувалися, бо на це була своя вагома причина — навіть якщо зараз, через роки, вона вже здавалася не настільки очевидною.

Вони все ж вийшли.

Ліза рішуче стала прямо переді мною. Така серйозна, руки в боки.

— Тільки спробуй Кірі зробити боляче. Ти пошкодуєш за це!

І після цих слів вона спокійно розвернулася назад до моєї мандаринки. Створилося таке враження, наче дівчина мені щойно й не погрожувала зовсім — її очі тепер знову лагідно сяяли, мов яскраві зорі. У цю мить до нас весело підбігла маленька Емілія. Спочатку вона кинулася до Кіри, а коли раптом помітила поруч мене, то миттєво почала соромитися, її голівка несміливо опускалася до землі. Дівчинка смикнула маму за край сукні й тихо почала запитувати:

— А хто це?

Ліза тепло посміхнулася їй, лагідно сказавши:

— Це Микита. Він разом із Кірою.

— Вони зустрічаються?

— Так.

— То у мене буде братик чи сестричка?

Після її наївних слів ми всі, крім Дениса, в одну мить заціпеніли й важко замовкли.

Я раптово схопив Емілію на руки і весело побіг із нею прямо до її іграшкового будиночка. Її дзвінкий, щасливий сміх у ту ж мить лунко зазвучав на все подвір'я.