Розділ 20

Кіра:

Минув тиждень після нашої розмови з Микитою. Це був складний тиждень для нас двох, в якому я вперше була щасливою, незважаючи на обставини мого життя.

Те, що сталося воно лишилося в минулому, мене запевняв Микита.

— Ми створимо нове майбутнє, якщо ти не проти, — запропонував він.

Я не сумнівалася в своєму виборі. І погодилась. Адже на нас чекало багато випробувань, які пройшли наодинці, і попри все, знову разом. І чому ж так сталося? Це ж не може быть випадковим збігом обставин. Не просто так.

Відвідали з Микитою музей у Києві. Сходили на атракціони. Цілувалися під дощем, на якого нам було начхати, бо саме в дощі знайшли ті почуття, які вирували в наших серцях. Не описати словами, як же було складно не віддатися Микитові. Та з ним я вперше відчула живою.

І забула розповісти, що живу разом з ним. Можливо, це занадто швидко, але ми й так часу багато втратили, і назад не повернешся. Разом проводимо час, адже Микита взяв невеличку відпустку в роботі, щоб бути разом.

Може в нас щось зміниться? Чи, можливо, захочемо продовжити наші стосунки? Ми просто живемо сьогоднішнім днем, щоб надолужити згаяний нами час.

Яке ж це життя незрозуміле. Не знаєш, що на тебе очікує завтра. Але якби я знала, що саме стало причиною мого минулого, то ніколи би не стала на дорозі...
Ще вчора помітила сумний погляд в Микити. Щось приховує, але усе забуваю запитати у нього. Невже знову щось сталося?

Якраз зараз йду до його кабінету, бо ця думка мене непокоїть дуже. У Микити саме зараз має закінчитися важливий дзвінок, так як це із за кордону, то в них ранок, а в нас вечір, одинадцята.

Постукавши у двері тричі, не чую від Микити "заходь" прямую назад до своєї кімнати. Та не встигаю піти, як мене нахабно тягнуть назад. І разом зачиняють двері.

Бачу задоволену посмішку чоловіка, якого так хочеться обійняти. Та спитати ще більше хочеться.

— Чому ти стукаєш у двері, Кіро? — його голос приємний, впевнений, від якоготіло вкривається сиротами. Він помічає, і ще й насміхається з мене.

— Хотіла в тебе дещо запитати... — вискочила із його полону, і підійшла до дивану, який розташований майже біля столу Микити. На дотик твердий, шкіряний темно-зеленого кольору..

Микита пішов одразу ж за мною. Сів поруч, настільки, що в мене збилося дихання.

Його рука торкалася стегон.

Що він зі мною робить?

Ще й сміється! Але подумки хочу більшого. Хочу саме зараз.

— То, що ти хотіла запитати? — вириває мене із хтивих думок Микита, мене наче холодною водою облили.

І тут таки питаю, що ледь забуваю дихати:

— Чому ти вчора був сумним? — його рука припинила гладити по моєму стегну, звільнивши від каторги. Це звісно приємно, але я прийшла поговорити, а не хотіти чогось іншого, надто приємного, солодкого.

Посмішка зникла з його лиця. Я торкнулася його щоки, провівши повільно по щетині.

Він опустив очі. Це вже не подобається.

— Просто думав про те, що мені не вистачає хлопців, моїх друзів.

— А, що сталось? — звісно я вже розумію, що сталось, але не спитати, то вже гріх для мене.

— Вони припинили зі мною спілкуватися, після того як дізналися, що я зраджую Олені, — я торкнулась його руки, наче він моя опора на всій землі.

— Твої друзі не знали, що ти розлучився з нею?

— Ні, — похитав головою.

Більше я нічого не питала. Лише обійняла його, і сіла на коліна.

— Ти ж знаєш, що буде потім? — підморгнув мені Микита.

Я посміхнулася. Бо так майже кожного разу. Коли обіймаю Микиту, відразу переходимо до солодкого. І ви не уявляєте, але мені цього фактично мало! Мало поцілунків, які просто зводять з розуму моє серце, яке хоче втекти із моїх грудей.
Микита поцілував у носик. Я трохи зморщила. Від чого він посміхнувся.

— Більше не стукай у двері, а заходь.

— А раптом ти будеш зайнятим? — всяке може бути, і мне не хочеться якщо чесно відволікати, а саме я, то можу.

— Для тебе ні, а для когось, то так, — поцілував ніжно у губи.

Після розмови я пішла до спальні, а Микита лишився працювати в кабінеті. За такий здавалося час, назбиралось багато роботи, яку йому потрібно зробити.

Думки не дозволили мені розслабитися. І мені прийшла просто геніальна ідея. Із завтрашнього ранку з своєю ідеєю поділюся зі своєю подругою, бо ми останнім часом дуже мало спілкуємося. Я не розповіла їй, що живу у Микити, і навіть те, що зустрічаємось. Хотіла спробувати для початку, а потім коли з цього щось вийде, то лише тоді розповісти їй. Мабуть вона не буде вельми щасливою, але я вирішую з ким бути мені.

Напевно, вам цікаво, чи знає Ліза про те, що я втратила дитину? Вона навіть не знала того, що я вагітна. Чому? Було складно їй зізнатися. Ми майже часто говорили про Микиту, і вона ним була абсолютно незадоволеною. Тому приховувала як могла. Часом я плакала, часом сміялася. Подруга дивувалась з моєї емоційної качелі, але насправді це були гормони, яких неможливо було уникнути.