Розділ 18

— Я готова, але про це тяжко почати говорити.. — перебила я його, з останніх сил намагаючись зібратися докупи з думками, які ніяк не полишали мене ні на мить.

Коли хочеш розповісти те, що найбільше болить, стає все важче й важче наблизитися до самої розмови. Та як-не-як, це і його дитина теж була... І від однієї цієї думки моя душа буквально обливається кров'ю. Це був той самий момент, якого так сильно чекала почути від мене мій психолог, але я тоді так і не поділилася з нею цими роздумами, які роками нещадно нищили мене зсередини.

Вона завжди хотіла мене заспокоїти, повторюючи, що все, що сталося в минулому, — воно саме так і повинно було трапитись. Що не потрібно шукати провину в собі чи в комусь іншому. Ми не винні, що часом стаємо заручниками обставин, або ж, краще назвати нас просто людьми, які знову й знову наступають на ті самі граблі.

Життя — воно взагалі нелегке. І кожен це чудово розуміє, хоча, мабуть, і не до самого кінця. Навіть я сама цього ще повністю не усвідомлюю. Для чого нам узагалі жити на цій землі, якщо всі наші плани та світлі мрії можуть зруйнуватися в одну-єдину мить? А, мабуть, саме для того, аби ми вчилися жити далі попри все. Продовжували крокувати вперед і обов'язково вчилися на власних помилках, бо саме в цьому випробуванні й ховається вся суть нашого існування.

Я повернулася обличчям до стурбованого Микити. Він не відводив від мене свого проникливого погляду, від якого хотілось сховатися, але не зараз. Не в цей момент, в якому я хочу стати дорослішою, а не постійно думати, де ж можна сховатися.

Очі в Микити наливаються болем, і жалем, якого я би дуже не хотіла бачити в ньому. Я не люблю, коли мене жаліють.

Та зараз не до цього.

Микита ніжно торкнувся моїх щічок, і витер долонями гіркі сльози. Він підсунувся ближче до мене, і пересунув мої ноги собі на коліна. Мені було надто некомфортно зараз, але те, як він старається бути поруч дозволяє на трішки заспокоїтися, і змусити, або ж краще сказати вичавити із себе слова:

— Коли я поїхала в Лондон, — почала говорити, дивлячись в його блакитні очі, в яких я хочу потонути, — мені часом було важко.. усвідомити, що все, що було між нами була неправдою.

Микита хотів щось сказати, але я його перебила, і продовжила:

— Не говори, прошу! — він кивнув, і почав гладити мою руку, наче хотів доказати, що поруч. — В якийсь момент я відірвалася від життя, — це тяжко говорити, а точніше згадувати те, чого б хотілося забути, забрати з собою в могилу.

Я важко зітхнула.

— Через тиждень я дізналася, що вагітна. Пішла до гінеколога. Мені сказали потрібно берегти себе, бо може статися викидень, — я спіймала ковток повітря, наче риба у воді. — Старалася бути сильною заради дитини. Сама собі говорила, дитина ні в чому не винна.

А в таких випадках, коли в тобі зародилося життя, здається, що все на світі пішло на дно. Лише ми залишилися разом з малюком. Тоді хочеться процвітати як весна. Як квіти, дерева, коли все навколо оживає.

Та різко падаєш на землю, знаючи, що в житті може статися хоча б один випадок, і все чого ти маєш чи досягаєш, зникає з твого життя назавжди.

— Я жила, — говорила з легкою усмішкою, згадуючи, як гладила по плоскому животі, як співала пісні, наче уявляючи, що тримаю на руках дитину, і колисаю.

— Та часом приходить такий момент, якого би, ну дуже хотілося викреслити, і саме той час настав, — витерла гірку сльозу зі своєї щоки.

Я раптом затихла. У мене все замовкло. Чому?

— І, що трапилось? — запитав Микита, тримаючи мене міцно за руку, наче я для нього усе, що є на цій землі, наче я для нього важлива.

— Мене збила машина, — стиснув руку Микита.

Досі пам'ятаю як я йшла в магазин за продуктами. В холодильнику порожньо. А їсти так схотілося, особливо жовтих і стиглих бананів, яких вже відчувала смак на язику. Мені пощастило, що він поруч, але коли зайшла в той магазин, то бананів виявилося, що немає. І довелося переходити через дорогу.

Коли прямувала через пішохідний перехід, як раптом машина на мене наїжджає з великою швидкістю. Раптово з'являється темрява, запаморочення. Не розуміння обстановки, в яку потрапила, а потім дитина.

І ніяк не можеш зрозуміти, коли була непритомна, чому так усе болить, наче мене пошматували на дрібні частини.

— Я втратила нашу дитину, — повторила фразу, і опустила погляд, аби не дивитися на Микиту, аби не зіткнутися з його поглядом, який нагадуватиме усе, що трапилось зі мною.

— Ти не винна, мандаринко! — заперечує мої слова Микита.

Він взяв мої долоні у свої, і почав обцілувати кожен пальчик. Здавалось все так чудово, радісно, але забути того, що трапилось неможливо.

— Головне, що ти жива. Ти не уявляєш собі, скільки я часу тебе шукав, — говорив він.

— Але я більше не зможу мати дітей, після.. тієї аварії, — вирвала з його долонь руки.

Як Вам новина? Я засмутилася, коли писала..