Розділ 17

Микита:

Що?! Нашу дитину?!

— Кіро... — мій голос зрадницьки зірвався на хрип.

Вона запекло мовчала. Після того як вона вимовила ці страшні слова: «Я втратила нашу дитину», у кімнаті знову запала мертва тиша.

У нас... у нас могла бути спільна дитина. Боже мій!

Я різко притягнув свою Мандаринку до себе й міцно сховав у обіймах. Що саме вона тоді пережила сама в чужому місті — це, мабуть, лише один Бог знає, але моє серце зараз просто краялося від дикого болю та усвідомлення, чому Кіра не сказала мені про це раніше.

Знаю, якби не я... Якби я тоді вчасно все розповів про розлучення... Якби просто наздогнав і зупинив її біля того ресторану...

Усе у нашому всесвіті могло бути зовсім інакше. Нашій дитині зараз могло бути вже шість років. Вона б якраз готувалася йти до школи... Але це була наша жорстока реальність. Я мимоволі уявив маля — хлопчик це був чи дівчинка? Вони ж могли бути так сильно схожими на нас із Кірою.

— Я... я не змогла її вберегти... — розпачливо плакала Кіра, уткнувшись мені прямо в груди.

— Маленька моя... Тихіше, маленька... — я сильніше притискав її до себе.

Я фізично не міг підібрати жодних правильних слів, аби хоч трохи заспокоїти її. На моєму язику крутилися сотні різних фраз, але всі вони зараз були абсолютно не варті того, щоб їх вимовляти вголос.

Дитина...

Наша спільна дитина...

Моє серце просто розривалося від пекельного болю. Невже все саме так і мало статися в нашому житті? Ні, цього точно не повинно було бути! Я не зміг уберегти її... Не вберіг наше крихітне дитя...

Я без кінця лагідно гладив Кіру по спині, намагаючись заспокоїти її глибокі душевні рани, які водночас завдавали й мені гіркого, гострого болю. Ну чому доля так несправедливо вирішила? Вона наче навмисно познущалася з нас... з моєї мандаринки.

Кіра розпачливо плакала на моїх грудях, аж поки остаточно не знесилилась і не заснула прямо в моїх обіймах. Я не збирався її будити, тому обережно підвівся, тихенько переніс дівчину на руках до своєї спальні й поклав на м'яке велике ліжко. Вона щось тихо й нерозбірливо бурмотіла уві сні. Я вже цілу вічність не бачив її такою домашньою... Моя Мандаринка, коли спить, її носик завжди трохи морщиться, наче щось заважає їй.

Я дбайливо вкрив її теплою ковдрою і вже збирався відійти, як раптом:

— Не йди... — пробурмотіла вона крізь сон ледь чутним шепотом, зрадницьки перехопивши й міцно тримаючи мою руку.

— Нізащо.

Повернувся назад і ліг поруч із нею. Кіра миттєво відчула моє тепло — відразу ж заховалася в мої обійми, довірливо поклала голову мені на груди й тихенько засопіла. Вона була такою милою, такою беззахисною у цьому своєму сні. Скрутилася клубочком на моєму плечі, мов маленьке налякане кошеня, яке нарешті знайшло свій дім.

Її неслухняні кучері хаотично звисали прямо на обличчя. Помаленьку, ледь дихаючи, аби тільки не розбудити мою мандаринку, я обережно прибрав ці пасма вбік. Мені шалено хочеться її поцілувати. М'яко, трепетно торкнутися її теплих губ. Знову відчути цей знайомий смак і просто насолодитися тим фактом, що вона нарешті поруч.

— Як же я тебе кохаю! — ледь чутним шепотом промовив я, дивлячись на її миле личко, наче вкотре самому собі про це нагадував.

Вона — це найкраще, що взагалі трапилось зі мною за весь цей тривалий час. Вона навіть уявити собі не може, що саме я зараз відчуваю до неї, які шалені почуття вирують у моїй душі. Вона для мене — мов ковток чистого повітря, якого неможливо вдихнути на повні легені. Вона — справжній сенс мого життя. Вона — усе те прекрасне, що взагалі є на цій землі, і без чого мені тепер просто неможливо прожити у світі.

Кіра... вона особлива. І якби свого часу я б не зустрів її, я б ніколи так і не зрозумів, яке це насправді життя — коли поруч є та єдина, яку так нестерпно кохаєш, і за яку готовий запекло боротися хоч усе своє життя.

Я чудово зрозумію, якщо моя маленька завтра прокинеться й захоче мене відштовхнути. Я повністю зрозумію, якщо їй знадобиться багато часу, аби просто над усім цим подумати.

Та я більше нікуди не піду. Більше нізащо у світі я її не покину. Шкода тільки, що в цьому всесвіті досі залишається занадто багато протиріч, які налаштовані проти нас. Точніше — людей, які готові знову стати на нашому шляху.

Кіра дуже довго спала в моїх обіймах. Поруч із нею я знову вперше за стільки років почувався по-справжньому щасливим, але згадка про те, що вона сказала миттєво посилювала пекучу тугу за нашою маленькою дитиною. Я так і не зрозумів до кінця: чи встигло маля народитися, чи це сталося ще під час вагітності... Стільки важких запитань, на які мені колись повинна буде відповісти Кіра...

Я максимально обережно, тихенько виліз із її обіймів, намагаючись не потривожити чутливий сон. Потім пішов на кухню, аби приготувати щось поїсти — моя маленька дівчинка не повинна залишатися голодною. Я тепер нізащо не відпущу її додому в такому розбитому стані. Якщо вона більше не дозволить мені спати поруч із собою в одному ліжку — що ж, я без вагань піду на диван.

У шухляді знайшов пачку макаронів. Дістав глибоку каструлю, залив її водою й поставив на ввімкнену плиту. Також відшукав у холодильнику свіжий салат.