Розділ 16

Кіра:

— Ти ще можеш піти, Кіро, — тихо сказав мені Микита, щойно за Михайлом із Софією зачинилися двері.

Я дивилася на нього і просто не могла собі уявити, що він узагалі вимовить ці слова. Якби ж тільки можна було повернути час назад і вчинити інакше... Але цього мені вже ніяк не зробити. Він назавжди зачепив моє серце тим гострим болем, від якого тепер без упину щемить при кожній згадці про минуле.

Цей біль ніколи не стерти з голови, а болючих спогадів не уникнути. Як не уникнути й того пекельного сорому, якого я зазнала сім років тому.

Тоді я твердо пообіцяла собі, що більше нізащо у світі не впущу у своє серце жодного чоловіка, до якого бодай щось відчую. Та в реальності все вийшло набагато гірше, ніж я очікувала, коли будувала ці плани. З Микитою всі мої правила виявилися неможливими. З ним моє серце продовжує шалено битися попри все те страшне, що сталося. Воно зрадницьки ожило, наче дійсно всі ці сім років просто чекало лише на нього.

Його блакитні очі... Я знову поринула в них, як глибоко в штормове море, і тепер ніяк не можу виринути на поверхню. Я наче остаточно потонула у глибоких почуттях, які більше не дають мені жодного спокійного сенсу життя.

— Поруч з тобою мені надто сильно болить серце... — сказала я йому, запекло дивлячись прямо у вічі посеред кабінету, і миттєво покинула його.

Поруч із тобою болить моє тіло. Поруч із тобою тремтить моя змучена душа. Поруч із тобою цей світ стає абсолютно неможливим для мене. Поруч із тобою час тікає, мов випущена зі лука стріла...

Чи пробачу я йому колись? Відповіді на це запитання в мене досі немає. Та моє тіло вже давно й беззаперечно тягнеться до нього. Спогади про минуле змушують моє серце розпачливо плакати за тим спокійним життям, яке було в мене ще до появи Микити.

Я так хочу повернутися назад... Хочу ніколи більше не відчувати всього того страшного, що сталося. Але забути — неможливо. Неможливо зупинити час чи винайти машину часу, аби все виправити.

Та й навіщо?

Просто зараз мені найбільше хочеться уникнути нового нищівного удару. Втекти з цієї небезпечної межі й ніколи не повертатися туди, назад... Куди мене так зрадницьки тягне. Я не впораюся з цим усім сама. Цей тривалий біль остаточно замучив мене. Він каменем тягне вниз, не дозволяючи піднятися на поверхню.

Я сховалася у вбиральні компанії. Мені негайно потрібно вмити прохолодною водою своє палаюче обличчя. Я просто фізично не зможу звідси спокійно вийти на вулицю в такому стані.

«Забути ти все це не зможеш протягом усього свого життя, Кіро... А от розділити... Ти зможеш розділити цей тягар із тим, кому по-справжньому довіряєш...» — слова Віктора знову пролізають у мою голову, без зупину прокручуючись там, мов стара заїжджена касета.

Я повинна повернутися назад. Назад у той кабінет, до Микити.

Може, Віктор зовсім не його мав на увазі, коли говорив про довіру... Але моя втомлена душа зараз нестримно тягнеться саме до Микити. Саме він мені потрібен. Хоча розум і поранене серце щосили спиняють мене, я більше не збираюся їм підкорятися. Мені варто нарешті зробити цей один рішучий крок у наше нове життя, де більше не буде такого невимовного, випалюючого болю.

Коли я вийшла з вбиральні, одразу ж побачила Микиту, який цілеспрямовано йшов прямо до мене.

— Нам потрібно поговорити, — твердо сказала я йому, щойно він підійшов близько.

Надто близько. Настільки, що я миттєво зрозуміла, як сильно насправді скучила за цим ароматом його парфумів — терпким, гострим, який так знайомо врізається в ніс. Поруч із ним я точно потону...

— Добре, тоді ходімо, — спокійно погодився він і плавно подав мені руку.

Я кілька секунд заворожено дивилася на його сильну долоню, а потім упевнено вклала в неї свою — попри весь свій шалений страх закохатися в цього чоловіка знову...

Микита мовчки провів мене до ліфта. Спустилися ми в суцільній тиші, так само мовчки дійшли й до його автівки. Він джентльменськими рухами відчинив мені дверцята, і я сіла на переднє пасажирське сидіння. Прямо поруч із ним.

І в ту ж секунду мені в обличчя вдарив запах мандаринів.

Досі той самий аромат... Чому ж він його так і не змінив? Адже в цій самій машині, на задньому сидінні, колись відбулося наше епічне, шалене вивільнення почуттів, якими ми тоді абсолютно не могли керувати...

— У кафе? — коротко запитав Микита, кладучи руки на кермо.

— Туди, де нікого не буде, — тихо, але беззаперечно попросила я.

Микита на мить застиг, наче дуже хотів щось сказати у відповідь, але стримався. Він просто мовчки завів потужний двигун і впевнено рушив у дорогу.

Тиша повністю заполонила салон автомобіля. Я мовчки дивилася у вікно на миготливі вулиці міста. Мені зараз абсолютно не хотілося нічого говорити. Не зараз. Лише тоді, коли ми нарешті опинимося на місці. Не знаю, куди саме він мене привезе, але найголовніше — нарешті висловити все те, що мучить мене вже так давно...

Я більше не хочу бути залежною від тих гнітучих думок.

Не хочу залежати від болючих спогадів.