Розділ 15

Микита:

Сьогодні мені знову снилась моя Мандаринка. Така чарівна, мов рідкісна перлина... Я забути її не можу і, якщо бути чесним, навіть не збираюся. Хай хто б що мені там не говорив, але викреслити її з пам'яті — це просто неможливо. Я вже й так пробував різні варіанти, намагався перемикатися, але ніяк не виходить.

Ще й сьогодні дізнався дещо тривожне від своїх хлопців, які за моїм наказом стежать за Кірою від того самого дня, як я знову побачив її на власні очі Вадим відзвітував, що Кіру вчора підвозив Віктор. Мій давній, колись найкращий друг... Але після того як він дізнався, що я зраджую Олену з Кірою, то розлючено висказав мені все прямо у вічі:

«Я завжди думав, що ти один із нормальних, чесних чоловіків, а ти насправді... Нашої дружби більше не існує. І про мене теж можеш назавжди забути. Кіра точно не заслуговує на такого, як ти!»

З того самого дня ми з ним більше жодного разу так і не бачились. Дружба нашої колишньої банди тоді в один момент розвалилася, мов крихке скло. Мені досі невимовно сумно згадувати усе це, але я повністю визнаю: вони тоді вчинили абсолютно правильно. Кіра дійсно не заслуговувала на такого егоїста, яким я був.

Але й відпустити її тепер я теж не можу...

Може, це вже якась психічна хвороба, а не кохання? Я ладен померти за неї, лиш би вона колись пробачила мені весь той біль.

Уже з самого ранку я приїхав на роботу. Секретарка відразу принесла мені міцної кави, слухняно й обережно постукавши у двері перед тим, як зайти, — точнісінько так, як я їй і наказував після тієї її недавньої витівки.

Ще сьогодні в мене запланована важлива зустріч із будівельним директором з Лондона. Десь за пів години. Одразу після цього я поїду звідси. Мабуть, варто нарешті трохи перепочити. Але понад усе мені хочеться просто забрати Кіру з собою. Та чи схоче вона цього? Доведеться спробувати. Я фізично не можу її так легко відпустити, не сказавши нарешті те, що мучить і випалює мене з першої нашої зустрічі на пероні.

— Доброго ранку, — привітно привітався Михайло, міцно потиснувши мені руку.

За Михайлом до кабінету пройшла русява дівчина у червоній сукні. А за її спиною, несміливо переступаючи поріг, стояла моя Мандаринка... Це ж треба таке! Щойно я сидів і думав про неї, як вона з'явилася переді мною. Це якісь справжні дива!

Я довго, заворожено дивився на свою Мандаринку, не в силах відвести від неї погляду. Минуло всього два дні, як я не бачив її зелених глибоких очей, але для мене й цього короткого часу виявилося забагато.

Раптом я помітив оці короткі, занадто уважні погляди Михайла на Кіру. І це мені не сподобалося аж ніяк. Я міцно, до хрускіту стиснув щелепу й різко відвернув обличчя від замовника, знову знайшовши поглядом свою дівчинку. Вона майже сховалась у куточку приймальної зони, наче мріяла якомога швидше втечити з мого кабінету. Її тендітні плечі помітно напружилися, а руки вона сховала під стіл... А мені зараз так дико, так нестерпно хочеться просто підійти, взяти її за руку й ніжно цілувати кожен пальчик.

Тоді ми нарешті перейшли до обговорення суто робочих питань. Виходить, Михайло приїхав до нас в Україну вперше, та ще й разом зі своєю коханою. Мене вже несказанно радує той факт, що ця русява дівчина Софія — саме його пара, а не чоловік моєї карамельки.

Кіра не промовила жодного слова з того самого моменту, як вони усі троє переступили поріг мого кабінету. Вона просто мовчки сиділа в кутку, намагаючись стати невидимою. Мені потрібно було терміново щось придумати, аби змусити її подати голос, і я знайшов ідеальний привід:

— А ви як думаєте, Кіро? — я раптово перевів на неї свій прямий, випробовуючий погляд.

Вона спочатку розгублено й мовчки поглянула на Михайла. Він їй миттєво ледь помітно кивнув, наче даючи свою повну згоду на те, щоб вона висловилася.

Лише після цього Кіра рішуче подивилась мені прямо у вічі:

— Якщо Михайлові повністю підходять ваші умови, то й мені також, — вона холодно склала руки на грудях і сперлась об спинку стільця.

Її голос помітно тремтів, хоча дівчина всіма силами намагалася продемонструвати мені, що насправді все гаразд. Та її очі... ці неймовірні глибокі очі здавалися зараз чимось безмежним, наче вона була готова от-от розридатися прямо тут.

— Ну, що ж... — задоволено промовив Михайло, перериваючи цю наелектризовану паузу. — У такому разі я підписую документи.

— Я щиро радий нашому партнерству, — я з готовністю потиснув руку Михайлові, щойно він поставив свій розмашистий підпис на паперах.

Софія відразу ж ніжно підійшла ближче до Михайла, а Кіра так і продовжувала нерухомо сидіти в куточку на своєму стільці, наче заціпеніло чекала на щось неминуче.

Та вона раптом поглянула прямо на мене, і в її глибоких зелених очах знову став помітний важкий смуток. Що знову сталося? Я вже хотів було рішуче підійти до неї, але Михайло першим звернувся до моєї мандаринки, руйнуючи мою траєкторію:

— Кіро, їдемо. Нам потрібно терміново збиратися.

— Тобто — збиратися?! — вона аж зіскочила зі стільця від несподіванки.

Михайло винувато зітхнув.

— Я забув тобі заздалегідь повідомити, але ти повинна прямо сьогодні летіти з нами назад у Лондон.