Розділ 14

Його слова остаточно збили мене з пантелику. Адже я й сама вже дуже давно хочу розділити цей нестерпний біль, який невпинно мучить мою душу. Він нагадує про себе майже щодня. Я засинаю і прокидаюсь з однією і тією ж думкою: «Коли ж мені нарешті стане легше жити?» Та відповіді досі немає.

— Забути ти все це не зможеш протягом усього свого життя, Кіро, — тихо продовжував Віктор. — А от розділити... Ти зможеш розділити цей тягар із тим, кому по-справжньому довіряєш.

Я глибоко задумалась над його словами. Віктор говорить чисту правду. Говорить саме те, що я давно мала б зробити. Я не повинна панічно боятися поділитися своїм болем, а маю прожити його разом із тим, хто щиро захоче мені допомогти.

Та чи готова я відкритися прямо зараз?

Після того як Віктор допив чай і пішов із квартири, я відкинула всі важкі роздуми й почала активно готуватися до приїзду Михайла. Він іще в Лондоні казав, що щойно прилетить — одразу приїде до мене в гості, аби спробувати наш справжній український борщ та домашні вареники з картоплею. Тому зараз я швидко заповзялася куховарити.

До приїзду Михайла із Софією залишається все менше й менше часу, але це мене зовсім не лякає, а навпаки — підштовхує до думки, що варто прискоритися. Картоплю для начинки я вже зварила, приступила до тіста й гарно його вимісила. Наліпила цілу гору акуратних вареників. Прямо зараз варити їх, звісно, не збираюся — обережно поклала в морозилку, а коли гості переступлять поріг, то обов'язково відразу ж закину в окріп.

Уже рано-вранці я зварила справжній червоний борщ, який своїм неймовірним ароматом пахне на всю квартиру. Мені ще потрібно, напевно, якось зорієнтувати Михайла та Софію, як доїхати, але саме в цю мить на телефон прийшло повідомлення, що вони вже успішно прилетіли й пройшли контроль. Я швидко скинула їм у відповідь свою точну адресу. Усе, тепер я з нетерпінням чекаю на гостей.

Поспіхом переодягнулась у зручні сині джинси та просту білу футболку. Кучеряве волосся знову заплела у високий охайний хвіст. От тепер я готова вже точно.

Михайло насправді вже дуже давно мріяв приїхати в Україну. Його мама родом звідси, зі Львова, а от тато — корінний житель Лондона. Як вони колись зустрілися — то взагалі окрема, дивовижна історія.

Його мама Лариса свого часу працювала звичайною офіціанткою в Лондоні. Їй завжди шалено подобалася Англія, і її найбільша мрія нарешті здійснилася, коли вона зуміла туди приїхати. Та коли жінка шукала роботу, їй спочатку ніяка вакансія не підходила. Але одного дня все кардинально змінилося, коли в їхній шикарний ресторан завітав його майбутній тато — Джон. Лариса підійшла до столика й уважно записувала меню, яке замовляв цей поважний чоловік. А коли вже принесла гарячі страви, від хвилювання все пішло шкереберть: так вийшло, що величезна таця з усім замовленням з усього маху перекинулася прямо на чоловіка.

Лариса завжди зі сміхом розповідала, як Джон тоді розлючено кричав на неї, сиплячи англійськими лайливими словами, яких вона на той час ще не дуже добре знала. Але вона теж не стояла мовчки й почала емоційно кричати йому у відповідь. І саме після того шаленого вечора вони обидва раптом зрозуміли, що між ними зародилося щось особливе — наче між ними спалахнула справжня іскра.

Їхня родина завжди була для мене живим прикладом того, що я колись теж обов'язково зустріну своє справжнє кохання. Пам'ятаю, як Лариса запитала в мене одного дня:

— Кіро, як тобі мій син?

Я тоді абсолютно чесно відповіла:

— Він для мене лише як хороший друг, і не більше.

Вона тоді помітно засмутилась, я це одразу зауважила. Але я просто не хотіла брехати цій добрій жінці. Лариса постійно повторювала, що ми з Михайлом були б просто ідеальною парою. Та насправді, на мою особисту думку, — ні. У його житті обов'язково з'явиться та сама єдина дівчина, якій він без залишку віддасть своє серце, але цією дівчиною точно буду не я.

Вареники вже були повністю готові. Раптом я почула чіткі кроки на коридорі, а в наступну секунду — гучний стукіт у двері. Дзвінок у мене зламався ще учора ввечері. До речі, відразу після цього до мене заходила сусідка, нібито попросити солі. Але мені здалося, що їй просто було до нестями цікаво дізнатися, що то за високий ставний чоловік виходив із моєї квартири.

Жах.

Я поспіхом відчинила двері. Переді мною стояла та сама мила русява дівчина у легкій жовтій сукні та хлопець, який щиро дивився на мене з теплою усмішкою. Високий, худорлявий, із каштановим волоссям — Михайло.

— Які ж ви красиві! Заходьте скоріше! — я радісно запросила гостей до себе в квартиру.

А сама миттю побігла до кухні: якраз вчасно, аби вийняти з окропу свіжі гарячі вареники. Я висипала їх у глибоку миску й гарненько полила смаженим салом із золотавими шкварками.

— Ммм... — задоволено протягнув Михайло, коли вони разом із дівчиною зайшли слідом за мною на кухню. — Як неймовірно смачно пахне!

Вони розгублено озирнулися й слухняно присіли за стіл.

— Я приготувала все те, що ти так сильно бажав спробувати: наш червоний борщ та вареники з картоплею.

Михайло щасливо усміхнувся.

Саме в цю мить я крадькома помітила, як хлопець під столом трепетно й міцно тримає Софію за руку. Це виглядало так мило й зворушливо! Нехай вони обов'язково будуть щасливими разом.