Розділ 13

Може, у компанії дійсно щось термінове трапилось?

— То що, не впустиш на поріг? — почувся його знайомий голос у слухавці. Він явно кепкував з мене... щоб його дідько взяв!

— Приїжджай, звісно, — усміхнулася я.

— Тоді чекай нас із Софією.

З ким?! Софія?! Я правильно все почула, чи в мене вже реальні глюки від утоми після танців?

Михайло був абсолютно самотнім цілих сім років. Він безліч разів намагався запросити мене на справжнє побачення, та я щоразу вперто відмовлялася. Мені вистачило одних-єдиних стосунків у минулому, більше такого болю мені точно не потрібно. А тут раптом... Софія!

— Ну все, коли приїдеш, я розпитаю тебе геть про все! — пообіцяла я.

— Не дочекаєшся, — засміявся він, і зв'язок обірвався.

Ото вже цей хлопець! Щоправда, я щиро сподіваюся, що Софія таки змінить його на краще, а то він іноді зовсім не вміє нормально спілкуватися з людьми.

Тепер мені потрібно терміново йти в магазин і накупити продуктів, яких бракує. А в моєму холодильнику зараз майже абсолютно порожньо. Нічого, зараз я швиденько все це виправлю. Танці мене сьогодні, звісно, сильно виснажили, але це аж ніяк не змінює того факту, що в супермаркет я просто зобов'язана сходити, попри всю свою втому.

Михайло — направді дуже хороша людина. Ми з ним абсолютно випадково зустрілися в Лондоні, коли я в повному розпачі шукала для себе хоч якусь роботу. З працевлаштуванням тоді були величезні складнощі... І якби свого часу не Михайло, я навіть не знаю, де й у якому стані я зараз була б...

Він дуже вихований хлопець, батьки дали йому чудову базу. Його родина не бідна, але й не надто багата — десь посередині. Зараз Михайло успішно займається будівництвом і має власну перспективну компанію.

І треба ж було, аби все так закрутилося! Виявляється, компанія Михайла замовила дизайн для своїх будівельних об'єктів саме у фірмі «Дизайн Люкс», яка належить Микиті. Я про це навіть не здогадувалася. Знала лишень одне: що його звати Хрущов Микита Сергійович. А до того фатального дня, як ми вперше переспали з ним, я взагалі не знала ні його прізвища, ні чим саме він займається. Тому все це стало для мене абсолютно шокуючою несподіванкою.

Та навіть якби я заздалегідь знала, що Микита очолює ту компанію і є тим самим директором, якому я повинна особисто вручити цінні папери, мені б усе одно довелося туди йти. Попри всі свої гнітючі думки, попри все те страшне, що між нами сталося. Бо це моя робота, і я зобов'язана виконувати її професійно.

Я й уявити собі не могла, що доля так швидко зіштовхне мене з Микитою. Чи шкодую я тепер про цю зустріч? Так, шалено шкодую. Але повернути час назад уже неможливо. Що сталося, те сталося.

Я зайшла в супермаркет і понабирала стільки всього, що на касі продукти ледве помістилися у два величезні пакети. І як тепер мені донести їх додому? Потрібно терміново викликати таксі, бо пішки я ці пакунки просто не дотягну. Мені дуже хотілося б пройтися вечірнім містом, але дика втома після танців чітко дає знати: якщо я зараз піду пішки, то десь по дорозі точно безсило впаду.

Я вийшла з магазину, важко дійшла до найближчої лавки й стомлено поставила біля себе пакети з продуктами. А сама поспіхом дістала телефон — тепер ще й шукати треба в контактах якийсь номер служби таксі.

Поглянула на небо. Яскраве сонце світило прямо в очі, аж довелося мружитися. Шкода, що я знову забула взяти сонцезахисні окуляри з собою.

— Кіро? — раптом хтось голосно гукнув мене по імені.

Такий знайомий, оксамитовий голос... Тільки де ж я його раніше чула?

Я зацікавлено поглянула в той бік, звідки мене кликали. До лавки впевнено підійшов високий, мужній блондин із глибокими карими очима й помітними зморшками майже по всьому обличчю.

— Вікторе?! Це ви? — я щиро усміхнулась, миттєво згадавши його в тому заміському двоповерховому будинку, куди ми колись приїхали з Лізою на вечірку.

Він тепло усміхнувся мені у відповідь, задоволений, що я його впізнала.

— А я стою й думаю: ти це чи не ти... — він красномовно поглянув на мої величезні пакети, а потім знову перевів погляд на мене. — Давай я тебе підвезу.
— Та ні, що ви, це зайве. Вам, мабуть, зовсім в інший бік їхати.

— Я тут узагалі-то лише по роботі, — спокійно заперечив Віктор і без зайвих слів мовчки підняв мої важкі пакети з лавки. — Ого, які важкі!

Я слухняно пішла слідом за Віктором. Його автівка була припаркована зовсім поблизу супермаркету. Він відчинив дверцята й акуратно поклав мої важкі пакети на заднє сидіння. Я сіла попереду, на пасажирське крісло, а слідом за мною на своє водійське місце сів і Віктор. Завів машину й плавно рушив із місця. Я швидко вказала в навігаторі на телефоні свою нову адресу й закріпила екран на панелі.

— Як ти взагалі? — Віктор на мить тепло поглянув на мене, а потім знову зосередив усю увагу на дорозі.

Здавалося б, таке просте й звичне запитання... Та чомусь мені зараз було неймовірно складно на нього відповісти, абсолютно не знаючи, що саме сказати.

— В принципі, непогано, — нарешті тихо промовила я, намагаючись перевести тему. — А ви як? Як там Міла?

Він щиро усміхнувся, згадуючи про родину.

— У нас усе добре. Міла народила сина.

— Справді? — я приємно здивувалась, почувши таку чудову новину, а в голові на мить підступно промайнула думка: а якби й у мене зараз була дитина...

— Так, Макарові вже три роки.

— Я неймовірно щаслива за вас!

— А ти... ти щаслива? — раптом ошелешив мене своїм несподіваним запитанням Віктор.

Я задумалась на хвильку над цими словами. Вони миттєво збили мене з пантелику, вибили з усякої внутрішньої рівноваги. Ну чому він поставив саме таке запитання?

— Напевно... — чесно відповіла я, абсолютно не знаючи, що насправді відчуваю.

Поки ми розмовляли, Віктор уже заїхав у двір і плавно зупинився прямо біля мого під'їзду. Я відчинила дверцята й вийшла, а Віктор миттєво вискочив слідом за мною. Я хотіла було сама забрати з заднього сидіння важкі пакети, але він рішуче не дозволив мені цього зробити.