Розділ 12

Кіра:

Уже наступного ранку я вирушила на танці. Для мене це був перший, такий незвичайний крок уперед — у моє зовсім нове життя. Я вірила, що цей досвід подарує мені цікаві моменти, які допоможуть нарешті знайти себе в цих нових умовах.

Після вчорашньої щирої розмови з Лізою біля озера я гостро зрозуміла, як самотньо мені було без неї і як сильно я сумувала за нею весь цей час. Ми колись провели занадто мало часу разом у студентському гуртожитку, але я обов'язково повинна надолужити той час, який ми так безглуздо прогавили. Тому я вирішила — і, звісно ж, відразу попередила про це подругу, — що днями ми обов'язково поїдемо разом на пікнік. Відпочинемо, наберемось сил, а головне — спокійно поговоримо про все, що нас хвилює. Тільки зроблю я це вже після того, як спробую танці хілс. Це абсолютно новий для мене напрямок, який дозволяє жінці відкрити свою сексуальність, віднайти внутрішню силу й, головне, — заново зрозуміти та вивчити власне тіло.

Я дала собі цю залізну обіцянку.

А ще вирішила: щойно спробую танці, відразу піду на пляж. До речі, я живу в Києві вже більш як тиждень, але досі жодного разу так і не вибралася купатись чи засмагати. А це дуже погано. Ще в дитинстві та в підлітковому віці ми часто ходили з друзями до річки. Там ми всі разом купалися, бешкетували у воді та на березі... Це були дивовижні, чудові часи, яких уже ніколи не повернути назад. Часи, коли ще була жива мама, був живий тато, і коли вони були щасливі разом. Їх більше не повернути.

І усвідомлення цього досі мене вбиває

Я добре знаю, що мої батьки там, на небі, понад усе хочуть, аби я знову була їхньою щасливою дитиною. Та я довгих сім років заледве дихала від болю. І лише тепер нарешті пробую жити далі.

Саме пробую.

Дивно, що Михайло досі мені не зателефонував. Він же твердо обіцяв набрати найближчими днями. Цікаво, чи в нього там щось серйозне трапилось? Що ж, одразу після танців я сама наберу Михайла, бо певна річ — просто так дзвінка від нього не дочекаюся. Цікаво, як він там у своєму Лондоні? Чи знайшов уже собі якусь хорошу дівчину?

Я чітко пам'ятаю, як одного дня, коли заносила документи в офіс Михайла, до мене підійшла дівчина з русявим волоссям і маленьким кумедним чубчиком. Вона була на зріст майже як я — десь метр шістдесят, — але все ж трішки нижча...

— Ви дівчина пана Михайла? — вона здивовано кліпала віями, дивлячись на мене знизу вгору.

Я спочатку розгублено мовчала. Але чомусь пильніше подивилася їй прямо у вічі й одразу зрозуміла, що вона б ні за що просто так про це в мене не запитала. Їй дійсно було життєво важливо це дізнатися.

Тому я спокійно відповіла:

— Ні, він просто мій хороший друг, — я зробила коротку паузу, задумавшись на мить, а потім додала: — Але якщо вам подобається Михайло, то я буду за вас тільки рада.

Дівчина полегшено всміхнулася, ніяково торкнулася свого плеча й попрямувала прямо до його кабінету. Така гарна, мила дівчина... але Михайло на той час навіть не звертав на неї жодної уваги.

Чому?

«Бо ти постійно перебуваєш тут, поруч із ним», — безжально шепотів мій власний мозок.

І це була щира правда. Саме в той момент я остаточно зрозуміла, що мені терміново потрібно їхати з Лондона. Потрібно повертатися до себе додому. Тільки от... де тепер мій дім? Там, де моя найкраща подруга. Адже батьківський будинок у селі я необачно продала, хоча тепер розумію, що цілком могла б цього й не робити.

Мені було б невимовно важко повертатися туди, де більше немає моїх рідних, де я залишилася зовсім одна. Без своїх батьків. Мені їх так пекельно не вистачає. Дуже не вистачає. Мама завжди могла сказати кілька простих слів, аби я тільки не плакала, а тато... тато був би просто мовчки поруч, і одного цього мені вже було б цілком достатньо.

Тоді, коли він перед самою смертю раптом відсторонив мене від себе, на душі стало так гірко. Чому тато так вчинив? Мабуть, тому, що він панічно боявся, що я занадто сильно прив'яжуся до нього перед розлукою. Та я й так на все життя прив'язана до своїх батьків. Мені й досі понад усе на світі хочеться почути від них хороші слова, відчути їхню підтримку, турботу, ніжність і безмежну любов...

Але зараз у мене зовсім інша реальність, якої я б, мабуть, ніколи для себе не хотіла...

Мене зустріла дівчина, до якої я ще вчора увечері записалася, аби просто спробувати. Це мала бути така собі мініпроба: якщо сподобається, то обов'язково продовжуватиму займатися далі.

— Привіт, Кіро! — привітно усміхнулася Сніжана й провела мене до роздягальні.

— Ти переодягайся, а тоді виходь у залу, почнемо робити розминку.

— Добре, — погодилась я.

Сніжана пішла, тож я швидко дістала з сумки чорні обтислі лосини та яскравий червоний топ із ніжним мереживом. Волосся слухняно зв'язала у високий хвіст. Його завжди так складно розчісувати гребінцем, бо воно в мене занадто кучеряве.

Поглянувши знову у велике дзеркало роздягальні, я раптом побачила там щасливу, радісну дівчину, яка більше не боїться робити свої перші кроки вперед. Проте десь глибоко в душі вона все ще залишалася надто сором'язливою і ніяк не наважувалася ступити на чергову сходинку вище.