Розділ 11

Микита:

— Я її кохаю, — повторив я знову ці слова. Але вже суто для самого себе. Я так давно вже нікому їх не говорив...

— Ти ж узагалі розумієш, що кожним своїм кроком робиш Кірі пекельно боляче?! — Ліза гнівно накинулася на мене.

— Лізо, я чудово знаю, що ти шалено переживаєш за свою найкращу подругу, але я дійсно її кохаю!

— Кохаєш?! Кохаєш настільки, що досі одружений зі своєю?! — остаточно перейшла на крик Ліза.

Дідько, як же мене всі дістали! Щоразу абсолютно всі навколо торочать мені про ту жінку, яку мені понад усе на світі хочеться просто викреслити з пам'яті й забути! Назавжди забути.

— Ми розлучилися! — не витримавши, голосно крикнув я у відповідь. Усе, мене дістало.

Ліза в ту ж мить різко прикрила долонею рота. Її брови шоковано піднялися від почутого, а очі розширилися до неймовірних розмірів.

— Що?.. Це... це правда? — ледь чутно перепитала вона.

Я мовчки, але залізобетонно впевнено кивнув.

Набридло вже пояснювати абсолютно всім. Тому я взагалі перестав будь-коли згадувати про свою колишню «любу» дружину. Мені ці розмови вже в печінках сидять! Я повинен усе пояснити лише Кірі — і більше нікому на цьому світі.

— І давно? — не припиняла докучати мені своїми розпитуваннями Ліза.

Не лише вона засипала мене запитаннями. Раніше багато хто з моїх колишніх друзів приходив до мене у «гості». Вони спочатку свято вірили, що я просто брутально зраджую дружині заради інтрижки, але коли побачили дівчину, від якої я годинами свого погляду відірвати не міг, усе змінилося. Вони щиро жаліли Кіру. Точніше, розлючено вимагали, щоб я більше ні на крок до неї не підходив, бо якщо спробую — мені кінець. Наша багаторічна дружба з тріском розвалилася ще того жахливого вечора в ресторані, а вже коли я повернувся з похорону Кіриного батька, вони сказали мені про це прямо, дивлячись в очі.

Що ж... Я заслужив.

— Сім з половиною років, — глухо кивнув я.

— Ого... — лише й змогла приголомшено промовити вона.

Я й сам досі внутрішньо вражений цією цифрою. Та безмежно радий, що не став продовжувати жити з Оленою далі. Воно точно того не вартувало! Мені вистачило тих двох років шлюбу з нею. Навіть занадто сильно вистачило.

Почувши це, Ліза схвильовано розвернулася й швидко пішла шукати Кіру. Я був залізобетонно впевнений, що вона чудово знає, де зараз ховається моя дівчина.

Я неймовірно сумував за своєю Мандаринкою всі ці роки... Але за цей час уже майже змирився з гнітючою думкою, що вона більше ніколи не повернеться. Що вона ніколи не повернеться до мене. Мені зараз так дико хочеться просто підійти й міцно обійняти її. Знову зігріти її у своїх обіймах, як колись.

Та я прекрасно розумію: Кіра більше не дозволить мені цього зробити. І я змушений якось жити з цим далі. Мені так пекельно не вистачало моєї Кіри... Адже поруч із нею я миттєво забував про все на світі. Пам'ятаю, як тоді, у нашу першу зустріч, я побачив її синю, набряклу руку... Я тоді подумки ледь не вбив того клятого викладача. Це ж треба було до такого дійти! Підняти руку й ударити студентку!

Моя колишня дружина колись справді працювала викладачкою у тому самому університеті, але згодом звільнилася, бо її зовсім не влаштовувала низька зарплата. Тоді, після випадку з Кірою, я сам наполіг, аби вона ненадовго туди повернулася й допомогла мені дізнатися все. Олена, певна річ, подумала собі казна-що, але мені було байдуже — я ніколи не стану когось просити чи змушувати, якщо мені це особисто не потрібно. Проте того дня я просто не міг сидіти склавши руки. Той клятий викладач, який підняв руку на мою Мандаринку, з тріском вилетів із роботи. І його після цього більше нікуди не взяли в жоден навчальний заклад. Цим питанням я зайнявся особисто й довів справу до кінця.

Тоді, сім років тому, моя Мандаринка була невимовно засмученою. Хоча вона всіма силами намагалась цього не показувати, я все одно бачив усю правду по її очах. Коли Кіра щаслива — її очі неймовірно блищать, а от коли трапляється щось погане, вона підсвідомо намагається нікому не дивитися прямо в обличчя.

А от сьогодні... Сьогодні вона вперше впевнено й гордо дивилась мені прямо в очі. Аж поки я не сказав, що нам потрібно серйозно поговорити.

— Про що нам узагалі говорити?! Про твою дружину? Про твою підлу зраду?! — кричала Кіра.

Її голос помітно тремтів від образи, і я кожною клітиною свого тіла відчув цей емоційний надрив.

— Про нас, — тихо повідомив я їй.

Вона болісно скривилась, почувши мої слова, наче саме це формулювання було їй глибоко огидним. А потім голосно, істерично засміялася... І цей її сміх розривав моє серце на шматки.

— Нас не існує! І існувати більше не може! — моя Мандаринка впевнено підійшла до мене, гордо піднявши підборіддя. — Ти для мене ніхто!

Вона гнівно торкнулась пальцем моїх грудей. Я чітко відчув, як усе моє тіло судомно сіпнулося, миттєво згадавши її колишні лагідні дотики. Та почувши від неї ці безжальні слова: «Ти для мене ніхто!», я відчув такий дикий біль, мовби вона заживо розрізала мене навпіл. І саме в цей момент я ще гостріше збагнув, якого ж пекельного, нестерпного болю їй тоді завдав... Завдав тим, що просто промовчав і не сказав, що я вже розлучений, коли вона в повному розпачі бігла геть із ресторану, щойно дізнавшись про раптову смерть батька.