Розділ 10

Кіра:

Поговорити? Серйозно? Про кого? Про нас?! Це все насправді відбувається зі мною, чи мені просто приснився черговий страшний сон?

Якби ж то це був лише сон...

Я бігла доти, поки не відчула, як від цього шаленого темпу почали гостро нити ноги. Зупинилась аж біля невеличкого озера, де діти та дорослі зазвичай кидають у воду хліб білим лебедям. Озирнулась назад, важко дихаючи, але Микити позаду не було. Дивно... Я була стовідсотково впевнена, що він одразу ж побіжить за мною слідом, але його немає. Не знаю тепер: радіти мені з цього приводу чи насправді сумувати. Та десь глибоко в душі раптом стало так щемко й тоскно. Я ж підсвідомо думала, що він усе одно мене наздожене...

Мабуть, так воно й правильно.

Так, це єдиний правильний варіант. Я не повинна зараз відчувати цей тужливий сум у своїй душі, а повинна навпаки — щиро радіти. Я просто морально ще геть не готова до цієї розмови. Рано, ще надто рано нам про щось говорити.

Та й про що взагалі говорити? Про мене, про нього і його законну дружину? Ні! Краще взагалі нам ніколи більше не перетинатися. Ніколи й нізащо. Я хочу бути просто щасливою, а не постійно носити цей важкий, нестерпний тягар на серці, який уже сім років душить мене зсередини.

Вистачило вже з мене. Сита цим по саме горло! Я колись уже пройшла цей етап, цей короткочасний етап ілюзійного щастя. Тому зможу й тепер. Пройду далі. Я вже давно не маленька беззахисна дитина. Справлюся з усім, знову.

Якісь малюки весело бігають біля пісочниці. Дорослі спокійно наглядають за ними, паралельно спілкуючись між собою. Вони виглядають такими щасливими, сповненими щирої радості...

Я повільно сіла прямо на зелену траву. Сонце все ще світило, але вже було зовсім не спекотно. І це зараз найголовніше. Мені добре.

Напевно.

Микита... Ну чому він приїхав? Навіщо йому знову все псувати? Він і так свого часу вщент зіпсував моє життя. А далі як? Я просто зобов'язана жити далі. Жити так, як колись уперто вчилася по-новому, коли тільки-но приїхала в чужий і холодний Лондон.

Тоді за кордоном була пророблена колосальна робота над собою. Я тривалий час ходила до психолога, проходила серйозну терапію. Знову вчилася просто дихати на повні легені й не боятися робити власний вибір. Не боятися робити помилки.

Згодом пішла вчитися на перекладача — заочно, звісно. Паралельно дуже багато працювала. Офіціанткою. Це все неймовірно важко мені давалося, часом до повної знемоги. Але я змогла. І тепер дійсно можу цим пишатися. Попри все те страшне пекло, що залишилося в мене за спиною, я маю чим пишатися.

Я так і не перестала вірити в себе. Знайшла свої сильні сторони й запекло за них чіплялася, мов за рятівний канат. Падала на землю від утоми та розпачу, але все одно продовжувала підніматися вгору. Повільно, неквапливо, крок за кроком.

Я знову почала мріяти й щиро радіти життю. Продовжувала вірити в себе, у свої внутрішні сили й не здалася, хоча такі хвилини слабкості накочувалися безліч разів. Та я впоралася. Тим паче, поруч зі мною завжди була надійна підтримка.

І як же мені тепер не дякувати цим людям? Перед ними я в довічному боргу. Я все-таки продовжила жити далі — хоч як нелегко мені це давалося.

Усе в житті нам дається не просто так. Для цього потрібно багато й наполегливо працювати. І хоч як важко нам було б, але завжди потрібно вірити у власні сили.

Мені дійсно дісталося нелегке життя. Але завдяки моїй непохитній вірі та професійній допомозі психолога я таки здолала ту страшну перешкоду, яка колись нищила мене на дрібні шматки. І тепер, навіть якщо знову несе мене течія у вир, я знаю: я падатиму, і, можливо, не один раз, але ніколи більше не перестану вірити в себе.

Не знаю, скільки саме часу я так просиділа на прохолодній землі. Навколо вже помітно сутеніло, і люди почали потроху розходитися по своїх домівках. Тільки от я сама повертатися назад категорично не хочу. Поки біля мого під'їзду є хоч найменший шанс зустріти Микиту — я туди не повернусь. З часом, коли я дійсно відчую потребу поговорити, коли я буду остаточно готовою до цього... Що ж, лише тоді я прийду до нього сама. Тільки точно не зараз.

Я повинна нарешті ще пожити для себе. Багато хто навколо може мене за це засудити, але це мій вибір. Вибір, який я сама для себе колись обрала й вистраждала.

Раптом почула за спиною тихі кроки. Повернулась назад, напружуючи зір у сутінках. До мене повільно йшла моя рудоволоса подруга.

— Як ти? — тихо запитала вона, коли підійшла й по-дружньому присіла поруч зі мною прямо на траву.

Я важко зітхнула, знову перевівши погляд на темне озеро.

— Норм, — коротко відповіла їй, намагаючись стримати новий підступний клубок у горлі.

— Якщо ти говориш «норм», значить, точно над чимось серйозно задумалась, — Ліза повернулась до мене обличчям, пильно вдивляючись у мої очі. — Про що думаєш?

— Над тим, що дуже хочу піти на танці.

— На танці?! — голосно вигукнула подруга, щиро здивована моїми раптовими думками.

Я мовчки кивнула.

Насправді в цю хвилину я думала зовсім про інше, але про танці таки не збрехала. Перед тим як до мене завітала Ліза, я й справді збиралася шукати студію, хоча тоді так і не встигла ввімкнути ноутбук. Та коли повернуся додому, обов'язково почну пошуки.