Розділ 8

Я ніжилася в ліжку, насолоджуючись цими затишними хвилинами спокою. На вулиці панувала така неймовірна спека, що я вже підсвідомо мріяла про прохолодну золоту осінь, коли можна буде спокійно пити гарячий шоколад і не думати про задуху, яка геть збиває з думок.

Раптом я зловила себе на бажанні записатися на хореографію. Це, до речі, було одним із перших пунктів у моєму таємному списку бажань, який я пообіцяла собі обов'язково виконати. Танці — це ж справжнє щастя. Це шалений адреналін! Зараз якось змушу себе встати з ліжка, візьму ноутбук і почну шукати підходящу київську студію. Треба нарешті вибиратися з цього внутрішнього хаосу. Мені негайно потрібно знайти спосіб розслабитися.

Але саме в цю секунду хтось безжально збив мене з думок про релакс. Гучний і наполегливий стукіт у двері змусив здригнутися. Хто це ще може бути?

Я підійшла до дверей і повільно, з острахом відчинила їх. Мало що, раптом там якийсь бандит або місцевий п'яниця...

Але ні.

— Кіро! А я так і знала, що ти вдома! Куди ти взагалі пропала?

Ліза.

— Нікуди я не пропала. Як бачиш, удома сиджу, — я розвернулася й пішла назад до кімнати, а подруга впевнено покрокувала слідом за мною.

Ліжко розстелене, ноутбук розгорнутий на покривалі. Я так і не встигла його ввімкнути — він досі світився темним глянцевим екраном.

— Це що за гармидер? — здивовано запитала Ліза, оглядаючи кімнату.

І я сама хотіла б себе про це запитати. Минув уже цілий тиждень відтоді, як я бачила Микиту в тому клятому кабінеті. І весь цей час мені здавалося, що ніщо у світі більше не зможе мене зламати. Та ні, насправді — може.

Одного вечора я вийшла на вулицю, аби просто трохи пройтися й, так би мовити, подихати свіжим повітрям. Але не встигла зробити й кількох кроків від під'їзду, як чітко відчула, що за мною стежать. Незнайомий погляд аж пропікав мені ребра крізь одяг. Тільки хто це? Я спочатку ніяк не могла збагнути. Хоча... чому це не могла? Насправді я відразу чудово зрозуміла, хто за цим стоїть.

Микита.

Денис говорив мені колись, що коли я поспіхом поїхала, а точніше — втекла за кордон, Микита відразу найняв людей, аби ті перерили все місто й знайшли мене. Тоді в мене було лише одне болюче питання: навіщо?

Він — одружений чоловік. Має красиву дружину. Я не скажу, що сама якась негарна, бо я себе поважаю і маю нормальну самооцінку. Але тоді навіщо йому було знову мене шукати? Просто поговорити? Хм, звучить надто ексцентрично. Він свого часу зрадив своїй дружині зі мною. Я б особисто зраду не пробачила ніколи у своєму житті. Навіть якщо переді мною ставатимуть на коліна й благатимуть прощення — ні. Не зможу. Це проти моїх принципів.

Я продовжувала мовчати, занадто загублена у власних роздумах.

— Ходімо на вулицю! — раптом скомандувала Ліза.

Я не встигла й слова сказати, як вона впевнено схопила мене за руку й просто витягла з дому. Звісно, на ходу я таки встигла взути свої білі кросівки.

Надворі вже настав прохолодний вечір. Пощастило, що спека нарешті спала, бо інакше я б точно зупинила свою непосидючу подругу.

— Як там Емілія? — запитала я, намагаючись удати, ніби не просиділа цілий тиждень безвилазно в замкненій квартирі.

— Постійно питає, коли ти знову приїдеш у гості, — відповіла Ліза, і я тепло усміхнулася.

Мені неймовірно приємно мати таку похресницю. Вона хоч і маленька, але така пустунка! Я й оком не встигла змигнути, як вона так швидко підросла. Діти дійсно ростуть просто на очах.

Коли ми вийшли з під'їзду, на мене чекав величезний сюрприз. Микита.

— Що ти тут робиш?! — відразу розлючено крикнула подруга у його бік.

Він стояв майже перед нами — нас розділяли якісь три метри. Почувши голос Лізи, Микита зробив кілька повільних кроків до мене, невимушено запхавши руки в кишені джинсів. Досить незвичний вигляд для нього, як на мене, адже я звикла бачити його лише в ідеальних строгих костюмах.

— Приїхав до Кіри, — абсолютно спокійним, рівним тоном промовив він, не зводячи з мене очей.

Подруга тут же закрила мене собою, виставивши одну руку вперед. Я стояла надійно схована за її спиною. Найкраща, найвідданіша подруга... Та в цю саму секунду я раптом чітко усвідомила: ховатися більше немає сенсу. Нам дійсно потрібно нарешті поговорити й розставити всі крапки над «і».

— Лізо, пропусти його. Нехай підійде, — тихо, але твердо попросила я подругу.

Микита ніжно усміхнувся мені, але я з усіх сил трималась, аби знову безглуздо не потонути в його глибоких блакитних очах. Він підійшов до мене так близько, що я аж затамувала подих. Проте зараз я вже не відчувала того палкого тепла, як раніше. Я просто зробила два рішучі кроки назад — мені було невимовно незручно й важко стояти перед ним так близько. Він тепер для мене — лише біль, нестерпний, випалюючий біль!

Раптом до мене долетів знайомий аромат мандаринів, який ішов від нього. Для себе я вже дуже давно викреслила цей запах, як і все інше, що колись пов'язувало нас разом.

— Мандаринко... — його тихий, оксамитовий шепіт знову зрадницьки не давав мені сказати й слова.