Розділ 7

Стільки часу минуло... Стільки всього я пройшла. Одна. Але сьогодні я знову впала, мов у бездонну прірву. Що, ну що знову пішло не так? Що я такого зробила у цьому житті, аби мені знову було настільки боляче?

Я щиро думала, що мені нарешті стане легше. Та ні. Стало тільки гірше.

Недбало кинута на тумбу сумка зісковзнула й упала на підлогу, хаотично розсипавши всі мої особисті речі — точнісінько так, як розлетілося зараз і моє життя. Я присіла навпочіпки й почала незграбно збирати вологі серветки, навушники, дріб'язок. Телефон відразу відклала вбік, на тумбочку. Потім усе те, що згребла з підлоги, просто заштовхала назад у сумку. Колись поскладаю нормальніше, коли матиму час. Саме в цю мить я абсолютно вільна, але мені не хочеться розбиратися взагалі ні з чим. Тим паче не сьогодні. Може, десь завтра, або й навіть пізніше.

На телефон надійшло якесь сповіщення. Мабуть, з якоїсь соцмережі. У мене зараз зовсім не варить голова — вона уся забита думками про Микиту, який знову раптово з'явився в моєму житті, точнісінько так, як і сім років тому. Та я тоді, на початку, навіть не замислювалася, що взагалі станеться зі мною за цей час. Ніхто не знав.

А чи знав про це сам Микита? Чи знав він заздалегідь, що саме зробить із моїм життям? Чи шкодував він бодай колись про наше минуле? Про наші палкі поцілунки?

Яка ж я дурепа! У такий жахливий час я досі думаю про нього! Він зрадник! Я зрадниця! Я раніше навіть уявити не могла, що колись стану коханкою одруженого чоловіка. А якби знала? Знову це прокляте «якби»... Воно вже нічого не змінить, лише хіба що додасть нового болю, якщо я задумаюсь про це бодай на одну коротку мить.

Якби ми тоді не перетнулися, то я б спокійно собі вчилась, а потім зустріла якогось хорошого хлопця. Ми б говорили з ним про різні дурниці, про будь-що на світі, і мріяли б ніколи не відходити одне від одного...

Та це лише інша, вигадана реальність, у якій постійно перетинається це безглузде слово «якби». Воно дійсно не змінило б абсолютно нічого, лишень завдало б нового, пекучого болю.

Усе ж, поки думки в моїй голові продовжували шалено вирувати навколо Микити, я взяла до рук телефон і розблокувала екран, який умить яскраво засвітився. Сповіщення прийшло з месенджера від Михайла. Я ж зовсім забула сповістити його про те, що успішно віддала цінні документи! Точніше... просто з усього розмаху кинула їх на стіл, тікаючи від директора «Дизайн Люксу». Але ця втеча мені не дуже допомогла, а тільки погіршила й без того скрутне становище. Микита безсоромно скористався моїм розгубленим станом, упіймавши й притиснувши мене прямо до дверей кабінету.

Скільки взагалі можна про нього думати? Усе моє тіло лише від однієї згадки про Микиту знову вкривається сиротами. Воно досі все пам'ятає, попри те, що минуло довгих сім років. Ці спогади не зітреш жорсткою мочалкою у ванній — вони занадто глибоко заїлися в мені, мов старий, невиліковний шрам.

«Сподіваюся, ти не забула передати документи директору», — світилося на екрані.

Це повідомлення надійшло ще пів години тому. А я навіть не чула, як дзенькнув телефон. Бо вся була заглиблена у спогади про Микиту, та ще й ця нова реальність... Вони важким тягарем переважали моє минуле, яке я так відчайдушно намагалася викинути зі своєї підсвідомості.

Відкрила клавіатуру й почала друкувати тремтячими пальцями, які через це хвилювання щоразу натискали не ті літери. Довелося кілька разів стирати й переписувати текст, аби зрештою надіслати щось коротке та зрозуміле:

«Так, документи в надійних руках».

Але моє серце зараз точно не в надійних руках! Воно просто заклякло від болю, щойно я побачила його в тому кабінеті. Микита змінився. Мав вигляд втомленого чоловіка, на чолі з'явилися ледь помітні зморшки, а риси обличчя стали ще більш мужніми та суворими. Та його губи... Вони залишилися точно такими ж, які я колись так палко цілувала. Якими я так несамовито насолоджувалася. Чи варто мені зараз повертатися назад у це прокляте минуле? Ні, не варто!

Він — заборонений для мене плід, який нікому не дозволено куштувати. Та я це зробила вже дуже давно. Скуштувала його всього, без останку. Торкалася своїми долонями там, де було суворо заборонено це робити. І попри всі ці заборони, мені тоді подобалося. Дідько, навіть дуже! Охопити руками його міцну шию, пристрасно цілувати в тонкі вуста, насолоджуватися нашою затишною тишею і бути по-справжньому щасливою...

Та чи думала я тоді, що це щастя триватиме так недовго? Я навіть уявити собі не могла. Просто сліпо йшла до нього, думала лише про Микиту. Ми з ним не спілкувалися вже дуже багато часу, не ділилися спільними бажаннями. Та всього того, що було, мені виявилося цілком достатньо, аби раз і назавжди відчути себе жорстоко зрадженою дівчиною. І зараз я знову почуваюся просто нестерпно.

Екран знову блимнув — прийшла відповідь від Михайла:

«Дякую, що передала. Зв'яжуся з тобою найближчими днями. Сподіваюся, у тебе все добре. Адже так?»

Не вагаючись над формулюваннями, я швидко відписала йому у відповідь:

«У мене все добре. Гаразд, чекатиму від тебе дзвінка».

«Я й справді дуже чекатиму на цей дзвінок», — сумно подумала я про себе, відкладаючи телефон убік.

Тільки зараз мені понад усе варто піти й умитися холодною водою, бо якщо я цього не зроблю, то просто згорю від власних думок. Я зайшла в маленьку ванну кімнату, у якій заледве помістилася б одна людина. Відкрутила кран, підставила долоні під лід і щедро охолодила обличчя та свої палаючі червоні щоки. Поглянула у дзеркало... Але там була наче не я. Звідти на мене дивилася та сама дівчина, яка ще сім років тому з розбитим серцем тікала якомога далі від Микити, аби більше ніколи не зустрітися з ним поглядом.