Розділ 6

Кіра:

Я просто не можу повірити, до кого саме я прийшла... Цього просто бути не може! Хочеться щосили потерти очі й упевнитися, що все це — лише черговий кошмарний сон, а не реальність. Боже, як же я хочу, щоб це виявилося сном!

Але ж ні. Він повільно йде прямо до мене. Я навіть чітко бачу його щире здивування: брови піднялися, блакитні очі розширилися. Його зіниці жадібно розглядають мене, швидко бігаючи знизу вгору. Він крокує немов хижак, який нарешті вистежив свою здобич. І я прямо зараз почуваюся точно так само — мов беззахисна птаха, замкнена в тісній клітці.

Гарячий жар миттєво проходить моїм тілом. Ну чому, чому моє дурне тіло досі так бурхливо реагує на нього?! Стільки років минуло... Втекла, сховалась на іншому кінці світу, але ж ні! Цього виявилося замало, аби вирвати його з корінням!

Якби ж я тільки знала, що він тут працює й очолює цю компанію... Я б ні за що в житті сюди не прийшла! Когось іншого попросила б, кур'єра відправила... Але ж я особисто пообіцяла Михайлу, що занесу цю теку, яку він мені так беззастережно довірив.

І тут на мене чекав сюрприз. Жахливий, підлий сюрприз для мого розуму... але для мого тіла — навпаки. Я вже дуже давно не відчувала нічого подібного. Востаннє таке було між нами тоді, в машині... Я й досі до найдрібніших деталей пам'ятаю, як його гарячі пальці повільно гладили моє тіло. Як він трепетно пестив мене, обпалюючи поцілунками кожну клітинку шкіри. Як мені тоді не вистачало дихання, а тихі стогони мимоволі ставали все гучнішими. У той момент мені хотілося більшого, набагато більшого! Хотілося просто розчинитися, мов невагома бульбашка в повітрі. З ним усе завжди було так шалено й неочікувано.

Я буквально шкірою відчувала цю нестерпну спеку, яку він зараз розповсюджував навколо себе. Навіть тепер, стоячи впритул до нього, я відчуваю, як пекельним вогнем палають мої щоки. Зрадниця! Моє власне тіло підло зрадило мене! Воно в одну секунду згадало всі його колишні пестощі й тепер знову, попри весь біль, хоче відчути те саме...

— Привіт, Кіро! — тихо усміхнувся він мені.

Я з усього розмаху кинула синю папку на його стіл, а сама стрімголов побігла до виходу. Мені більше за все на світі не хотілося знову відчувати ті небезпечні дотики, які змушують усе моє тіло миттєво вкриватися сиротами.

Тільки я не врахувала одного. Микита перехопив мене в останній момент і владно притиснув спиною до дверей, не дозволяючи знову втекти від нього у невідомість.

Я відчайдушно намагалась уникнути його важкого погляду, який проникав прямо в мою душу, наче гостра стріла, що розбиває серце на дрібні шматочки.

Микита обережно торкнувся кінчиками пальців мого підборіддя, змушуючи подивитися йому прямо у вічі. Я вперто відвернула від нього обличчя, а він натомість ніжно поцілував мене, ледь торкаючись губами щоки. Цей невагомий, майже невідчутний дотик усе одно зрадницьки змусив моє серце битися в кілька разів швидше.

— Прошу, не мовчи... — його голос був тихим і оксамитовим.

Він прошепотів це мені прямо на вухо, і його теплий подих торкався моєї шкіри, знову змушуючи все тіло вкриватися сиротами.

Я запекло мовчала.

Натомість моє серце розпачливо кричало, а розум просто завмер у паніці. До кого з них мені зараз прислухатися? До холодного розуму чи до зрадницького серця? Я не знала, тому продовжувала тримати оборону своїм мовчанням.

Однією рукою Микита спирався об двері прямо над моєю головою, повністю блокуючи будь-який рух, а другою міцно, але водночас дуже обережно тримав мене за талію.

— Чому ти мовчиш, мандаринко? — знову тихо запитав він, пильно вдивляючись у моє обличчя.

Я прямо поглянула йому у вічі — прямо в ці блакитні очі кольору прозорого моря. Нарешті змусила себе розірвати це тривале мовчання:

— Про що нам узагалі говорити? Про те, що я мимоволі стала твоєю коханкою? Чи про те, що ти за весь час мені навіть словом не прохопився, що одружений?! — мій голос спочатку звучав упевнено й спокійно, але під кінець у ньому все ж виразно забриніло тремтіння.

Його рука повільно спустилася до мого обличчя, і він обережно заклав мені неслухняне кучеряве пасмо за вухо. Цей лагідний дотик знову зрадницьки змусив усе моє тіло вкритися дрібними мурашками.

— Ти в мене просто ні разу про це не питала, Кіро... — тихо відповів він.

— Тобто я тепер ще й винна?! — я остаточно зірвалася й перейшла на крик. Дідько, як же мене бісить ця його відмовка! — Це я винна, так?! Ну скажи, чого ти мовчиш?!

Микита важко, рвано зітхнув, не зводячи з мене свого потемнілого погляду.

— Ти ні в чому не винна, мандаринко, — глухо промовив він.

— Звісно, — презирливо фиркнула я у відповідь.

Микита раптом нахилився ще ближче й ніжно притулився своїм чолом до мого чола.

— Що ти робиш? — зашепотіла я, затамувавши подих.

Мене дратують його дотики! Мене до сказу дратує те, як моє дурне тіло досі реагує на нього! На того, хто колись безжально розбив моє серце... Він увесь мене дратує!

— Я просто дуже хочу з тобою поговорити, Кіро... — глухо повторив він.