Розділ 5

Микита:

— Микито, ти ж розумієш, що мені геть не потрібні конфлікти на роботі, — фиркає від незадоволення Степанич.

Степанич — засновник компанії «Дизайн Люкс». Він передав свої права мені ще п'ять років тому. Тоді це був надзвичайно складний етап: від повної перевірки всієї роботи до закриття величезних боргів. Степанич свого часу заборгував занадто багато грошей серйозним, так би мовити, людям. Я викупив цю компанію, повністю змінив її назву й звільнив майже весь старий персонал. У той час було повно проблем, які доводилося вирішувати блискавично. Адже якщо не зробиш бодай один швидкий крок уперед і не випередиш суперників, вони тебе просто задавлять, як беззахисну муху на склі.

— Розумію. Але ж ви самі продали мені цю компанію, — холодно нагадую я йому.

Адже тоді він сам прийшов до мене, ледь не плачучи, і буквально благав, щоб я викупив його бізнес.

— А зараз ви риваєтесь до мене в кабінет майже щодня і натякаєте... ні, прямо говорите, що не хочете мати конфліктів на роботі. Для чого це вам тепер? — я пильно дивлюсь у його потемнілі від злості очі.

Степанич нервово сковтнув і тремтячими пальцями послабив червону краватку на шиї.

— Ти ж розумієш, що я просто переживаю за компанію, — продовжував гнути своє Степанич. — Ця компанія для мене — мов мале дитя, яке я власноруч ростив...

— Але ви самі зреклися цієї компанії, — різко перебив я його, не бажаючи слухати ці лицемірні виправдання. — Ви ж маєте нарешті зрозуміти: компанія «Дизайн Люкс» уже п'ять років перебуває під моїм одноосібним керівництвом!

— Микито... а може, ти продаси мені компанію назад?

Я на мить аж занімів від такої нахабності.

— Степаничу, ви зараз це серйозно?

Він упевнено кивнув. Я сильніше стиснув у пальцях дорогу ручку — ту саму, яку мені колись подарувала сестра.

— Я нічого вам не продам, — відрізав як упевнений власник.

— Проблеми у тебе після цього можуть бути, хлопче. Хіба вони тобі потрібні? — у його голосі почулася неприхована загроза.
— У всіх є проблеми, — презирливо фиркнув я. — Якщо свого часу я легко розібрався з вашими величезними боргами, то розберуся і з будь-якою іншою проблемою, про яку ви мені тут натякаєте. — З цими словами я спокійно відкинувся на спинку шкіряного крісла, демонструючи, що розмову закінчено.

Мене вже починає відверто дратувати його настирливість. Щодня одне й те саме. Навіщо йому раптом так терміново знадобилася компанія? Потрібно буде дати наказ хлопцям, хай ретельно пошукають причину. Старий точно щось приховує. Тільки що саме? Це вже питання, і надто цікаве.

Степанич нарешті пішов, розлючено гупнувши дверима кабінету. Можна розслабитися хоча б на одну коротку хвильку. Та прямо зараз варто написати хлопцям — потрібно знову за ним простежити. Раніше, ще п'ять років тому, я вже давав наказ перевірити Степанича. І тоді, як виявилося, він таємно грав у підпільному казино. От звідки в нього взялися ті шалені борги... Це ж треба бути таким дурнем!

За хвилину чую, як хтось іде на підборах, і ці чіткі звуки відлунюють у коридорі прямо до мого кабінету. Двері несміливо відчиняються. На порозі з'являється дівчина у легкій білій сукні з яскравими візерунками червоних квітів. Хм, давно я вже не бачив тут відвідувачів, які приходять не в суворому діловому костюмі, а в чомусь настільки повітряному.

— Добрий день. Я принесла важливі... — вона почала говорити, але в ту ж мить, коли підвела на мене свої очі, я просто власним очам не повірив.

Кіра?!

Вона так і не договорила фрази, наче громом уражена заклякла на місці, шоковано дивлячись на мене. Я повільно піднявся з крісла, аби роздивитися її краще. Аби просто впевнитися: чи це реально вона? Чи це не черговий підлий сон, який мучить мене вечорами?

З кожним кроком, наближаючись до Кіри, я все ніяк не можу повірити, що переді мною насправді стоїть та сама дівчина, у яку я без тями закохався ще сім років тому. І зараз вона знову тут. Прямо переді мною.

Та сама кучерявка, яка колись на повній швидкості врізалася в мене, коли я шалено поспішав на потяг у робочих справах... Тоді я на нього так і не встиг. На жаль це було чи на щастя — я й досі остаточно не збагнув. Ті самі зелені очі, що сяють, мов чисті смарагди. Пухкі губи, до яких я колись торкався. Рожеві щоки, які я цілував до нестями... Саме вона зараз стоїть тут, переді мною.

Минуло довгих сім років відтоді, як Кіра раптово втекла за кордон, ховаючись від мене. Я шукав її. Дійсно шукав усі ці роки, руйнуючи все на своєму шляху, але ніяк не міг знайти — наче хтось навмисно й дуже професійно замів за нею всі сліди. І я чудово знаю, хто саме це зробив.

Денис. Мені відомо лише те, що вони весь цей час продовжували спілкуватися. Ліза зрештою одружилася з Денисом і народила малу Емілію. Я дівчинку ні разу в житті не бачив. Як не бачив і Кіру... Сім років минуло, ціла вічність, але я й досі в найдрібніших деталях пам'ятаю, яка вона на смак.

Прямо зараз мені понад усе на світі хочеться підійти й запитати: «Де ж ти ховалася весь цей час, моя Мандаринко?»

Знаю, що свого часу я вчинив із нею просто кепсько. Зробив Кірі неймовірно боляче, розбив її серце вщент. Але я так і не зміг її забути, хоч як намагався...