Розділ 3

Після того, як ми тепло поговорили з Денисом та Лізою про мій приїзд і про все інше, абсолютно не торкаючись тієї єдиної теми, якої я наполегливо уникаю вже багато років, я нарешті покинула їхній затишний двоповерховий будинок за містом і поїхала до Києва.

Адже там на мене вже чекає робота. Звісно, дистанційна, але все ж таки варто нарешті відірватися від спогадів і вийти в люди. Як сказала мені Ліза перед самим від'їздом:

— Варто продовжувати жити далі. Інші жінки стають коханками свідомо й не один раз, ідуть на це просто заради грошей... Я ні на що таке не натякаю, бо ти зовсім інша дівчина, ти чиста. Просто дозволь собі відчути смак і запах нового життя. Вдихни на повні груди й насолоджуйся! Життя — воно таке коротке, але ти точно варта того, аби бути щасливою й рухатися вперед!

Її тепла усмішка тоді ніби зігріла мене, а слова назавжди врізалися в моє зламане серце — наче пробили велике дно в затонулому кораблі. І попри все те, що сталося у моєму минулому, я дійсно повинна йти далі.

Так, я колись мимоволі стала коханкою. Мені й досі невимовно соромно через це й прикро. Тоді я вперше у житті зіткнулася з такою брудною ситуацією й не зуміла захиститися.

«Усе буває вперше», — чиясь фраза, але вона таки достобіса правдива, хіба ні?

Варто крокувати далі, писати плани, здійснювати їх. Не зупинятися... Але інколи все ж потрібно робити невеличку паузу, бо всього буває занадто.

Я піднялась в однокімнатну квартиру, яку орендую на невизначений термін. Поки що назбираю грошей, попрацюю в Києві, а далі видно буде. Я мрію колись купити власну затишну квартиру, або ні — краще великий будинок із вікнами від стелі до підлоги. Хочу бачити крізь них захід сонця і світанок, і щоб обов'язково був вид на безкрайній океан. Надто наївні мрії? Та я щиро вірю, що вони здійснюються. Можливо, не прямо зараз, а десь через деякий час, який уже повільно підкрадається до мене.

Мене зустріла власниця, віддала ключі й пішла. А я залишилася зовсім одна в порожній квартирі. Тихо, нічого не чути, ну, крім глухого гуркоту автомобільних двигунів за вікном. З різних кутків доти долинають дивні, чужі запахи. Одразу відчутно, що тут уже давно ніхто не жив до мене — пахло якоюсь важкістю й сирістю. Що ж, доведеться квартиру як слід вимивати, бо в такому важкому повітрі надто складно дихати.

Я знайшла якусь стару ганчірку у ванній і набрала води у відро. Звісно, це не ті умови, у яких я звикла жити в Лондоні — там за мене все прибирав робот-пилосос. Та мені не звикати: у селі я завжди мила підлогу вручну, навіть без швабри. А ось, до речі, і вона — стара швабра знайшлася в кутку, де надійно сховалася за пральною машиною.

Прибирання забрало трохи часу, але я таки освіжила кімнату. Після цього ще сходила в найближчий магазин і купила різних продуктів, бо в моєму новому холодильнику, як то кажуть, миша повісилася. І відразу ж заповзялася готувати вечерю. Хоча на годиннику вже була пізня година, мені так захотілося з'їсти чогось домашнього й смачненького.

Моя фігура за ці роки майже не змінила формату. Можливо, я навіть ще більше схудла, ніж набрала вагу. Я чесно намагалася нормально їсти, але часто просто не виходило. Постійні стреси, хвилювання, вічна внутрішня напруга — усе це свого часу дуже сильно вдарило по моїй нервовій системі.

Приготувала просту пасту, додала різних овочів і запекла все в духовці, смачно притрусивши зверху тертим сиром. Коли я нарешті повечеряла, на телефон прийшло повідомлення від Михайла. Відчула укол совісті... Яка ж я погана людина! Обіцяла йому, що обов'язково напишу чи наберу, щойно прибуду на місце, але я просто так сильно не хочу, аби він плекав до мене якісь почуття. Це погано чи добре з мого боку?

Телефон лежав на столі поруч зі мною. Я взяла його до рук — екран двічі коротко дзенькнув:

«Кіро, як доїхала?»

«Ти взагалі збиралася повідомляти мені, що вже на місці? Чи ні?»

«Не збиралася я тобі нічого повідомляти, аби просто не отруювати твою душу й покращити тобі життя, але ти сам написав», — ось що мені насправді шалено хотілося йому відправити. Та замість такого різкого формулювання я написала зовсім по-іншому:

«І тобі привіт, Михайле! У мене все добре, влаштувалася. Не варто хвилюватися! Відзавтра я вже офіційно виходжу на роботу!»

Я не хочу турбувати Михайла. І водночас не маю жодного права забороняти йому мати до мене якісь почуття. Але я просто фізично не можу відкрити йому те, що зараз знаходиться в моїй душі. Краще йому про це взагалі не знати. Я сама ледь-ледь розібралася із собою. Чи нормально це — коли я просто заплющую очі й з усіх сил намагаюся про нього не думати?

Так само я раз і назавжди заборонила собі думати про Микиту! Він не мій! У нього є дружина! Мабуть, за ці роки вже й діти з'явилися... Хоча, якщо бути чесною перед самою собою, мені вже байдуже. Хай він там собі заведе хоч собаку, хоч кота, але я більше не повинна згадувати про цю людину!

«А ти тільки про роботу й думаєш! Може, варто нарешті задуматися про власне життя, а не ховатися в роботі щодня?»

Я вже чітко уявила, як Михайло говорить ці слова своїм звичним спокійним тоном, інколи злегка грайливим, але ніколи не переходячи межі пристойності. Він дійсно веселий чоловік. Завжди підтримував мене, завжди вмів розвеселити, коли хотілося вовком вити. Навіть його мені зараз, у цю саму мить, чомусь так бракує...