Розділ 2

Можливо, саме так і повинно було статися? Можливо, життя все вирішило за мене й зробило так, щоб у мене просто не залишилося жодного вибору? Але навіщо? Це ж так боляче — відчувати себе зрадницею. Хоча вина в цьому зовсім не моя... Чи все-таки моя?

Я остаточно заплуталася у своїх роздумах. Кожна думка затягує мене все глибше й глибше. Ця темна течія несе прямо у вир і не дає жодного шансу вибратися. Хоча я добре розумію: потрібно шукати вихід самостійно, ні на кого не чекаючи.

Я й так уже все зробила. Втекла. Втекла від цієї ганьби та вселенського сорому. Й досі гостро згадую той зверхній, ніби спопеляючий погляд дружини Микити на собі... Це так принизливо. Але усвідомлення того, що я була коханкою, вбиває ще дужче. Кожної миті я думала про одне: а якби він не був одружений? Чи завдало б це мені такого ж болю, як і те, що я стала розвагою для одруженого чоловіка, навіть не знаючи про це? Тільки чому, ну чому він відразу не зізнався?

Я ж справді не бачила обручки на його руці. Може, просто не звертала уваги? Може, підсвідомо не хотіла про це думати й помічати очевидне? Дідько його знає, що тоді коїлося в моїй голові!

Коли я вперше його зустріла, то відразу ж закохалася... Закохалася у його блакитні очі кольору неба. Може, це була лише підла омана? Я повинна, просто зобов'язана була все помітити! Та крім своєї шаленої закоханості, тоді не помічала геть нічого. Звісно, я знала, що він був для мене абсолютно невідомим чоловіком. Але чомусь поруч із ним було настільки комфортно, наче за кам'яною стіною. Цікаво, а його дружина відчувала те саме?

Деколи мої думки доходили до такого абсурду, що мені ставало щиро цікаво: чи вона взагалі його кохала? Чи кохає досі? А може, вона теж нічого не знала? Але той важкий, презирливий погляд, яким його дружина мене спопеляла в ресторані, чітко давав мені знати: вона все чудово знала. А чи вперше з ним таке сталося? І що ж узагалі відбулося?.. Я переспала з дорослим чоловіком, на якого вдома чекала законна дружина. Кошмар!

Мене й досі кидає в холодний піт від цих думок. Від усього, що бодай на мить пов'язано з ним. Чому це так боляче, а головне — так принизливо? Я ж стала коханкою... Про таке я навіть у найстрашнішому сні не мріяла і мріяти не збиралася. Для мене це завжди було найсуворішим табу — зустрічатися з одруженим чоловіком. І на сьогоднішній день теж. У цьому пункті я аж ніяк не змінилася й не зсунулася зі своїх позицій ні на сантиметр.

Почула, як хтось іде коридором. Це точно повернувся Денис. Через свої важкі роздуми я навіть не почула, як зачинилися вхідні двері. Ще б пак! Маленька принцеса тихенько сидить поруч зі мною — ми причаїлися за її ліжком. Не знаю, чи нас звідси видно, але то таке. Головне — зробити сюрприз.

Чому я так хочу порадувати Дениса? Тому що він свого часу дуже багато в чому мені допоміг. Попри все, що тоді коїлося, саме Денис допоміг мені з документами. Швидко вирішив усі питання, адже я на той момент навіть не мала закордонного паспорта. Я взагалі ніколи не планувала пов'язувати своє майбутнє з еміграцією і їхати з України, але доля вирішила все сама за мене. І мені довелося тікати.

Тоді Денис особисто завіз мене в Лондон. Там, у Великій Британії, я прожила понад сім років. За весь цей час я майже не приїжджала в Україну. Вирвалася лише двічі: на їхнє з Лізою таємне весілля та на народження цієї милої принцеси Емілії. Їй ну дуже личить це ім'я — ім'я прекрасної принцеси. Тоді вона була такою маленькою, крихітною... Ручки мала такі міліпусенькі, що мені в той момент аж хотілося їх з'їсти у хорошому сенсі цього слова. Оченята крихітні, а як солодко вона позіхала — я й досі пам'ятаю це так чітко, наче все було вчора.

Чую, як відчиняються двері. Його впевнені кроки наближаються до ліжка. Ми швидко переглядаємося з Емілією й раптово вистрибуємо наввипередки з нашої схованки.

— Сюрприз! — голосно закричали ми на всю кімнату.

Денис застигає на місці й здивовано дивиться на мене, витягнувши губи в літеру «О». Він розгублено кладе руки в боки, а потім нервово витирає долоні об свій чорний класичний піджак.

— Невже приїхала... — він навіть не запитує, а просто вражено констатує факт.

Я міцно обіймаю свого давнього вірного друга. Він майже не змінився за ці роки. Такий же високий, міцний — м'язи виразно ховаються під тонкою білою сорочкою.

— Ну, і як там твій Лондон? — запитує Ден, поки ми всі разом спускаємося сходами вниз, на першій поверх.

— Нормально. Лондон як Лондон, нічого незвичайного.

Ми зайшли до кухні якраз у той момент, коли Ліза закінчувала останні приготування, розставляючи тарілки. Можна було б, звісно, просто обійтися звичайним чаєм, але Ліза у нас — справжня господиня. Вона завжди просить, аби її заздалегідь попереджали про прихід гостей, бо їй дуже хочеться показати, як у неї вдома гарно, затишно і, головне, смачно. А кулінарія у неї завжди вдається на ура!

— Ну, що ж, які плани? Повернешся назад у Лондон? — запитує Денис, передаючи мені прибори.

Я глянула на щасливу пару поруч і спокійно усміхнулась.

— Ні, — вони вдвох вражено подивилися на мене, дивуючись моїм словам, тож я впевнено продовжила: — я тепер житиму в Києві.

Ліза на мить завмерла, наче щось напружено обдумуючи, усе ще тримаючи скляну миску із салатом в руках.