Розділ 1

Минуле залишилося за моїми плечима. На мить хочеться повернутися назад і поглянути: що ж там було такого, у моєму колишньому житті? Та часом я просто зупинялася на цьому шляху й ледь не падала в глибоку прірву. Складно уявити життя, у якому не було б помилок, невдач чи розпачу. Але в мене всього цього було забагато.

Інколи справді варто спинитися — хоча б на одну коротку хвильку. Спинитися й поглянути в майбутнє, аби знову повірити у те, що колись здавалося нездійсненним.

Смерть батька та момент, коли я дізналася, що Микита одружений, остаточно вибили мене з колії. Я задихалася від цього нестерпного болю та пекучого сорому. Чому, ну чому на мою долю випало так багато випробувань?

Сьогодні я приїхала в гості до своєї найчарівнішої похресниці, яка чекала на мене щодня. Я так довго не мала можливості вирватися до неї, але сьогодні нарешті все вийшло.

— Кірочко приїхала!!!!

До мене з будинку кулею вибігла маленька, крихітна дівчинка в кумедних рожевих окулярах.

— Привіт, моя маленька! — я ніжно поцілувала її в щічки.

Вона трохи кривиться від моїх поцілунків — геть їх не любить. Але ж приїхала до неї, як-не-як, хресна мама!

— Я на тебе так чекала!

— Справді? — я взяла її маленькі долоньки у свої й поцілувала у скроні.

— Так, — надула вона губки в трубочку. — І нарешті ти зі мною! — дівчинка своїми крихітними рученятами міцно охопила мою шию.

Яка ж вона мила! Два маленькі хвостики з рожевими бантиками, очі глибокого бурштинового кольору, а волосся світло-коричневе.

— Нарешті ти приїхала! — почула я знайомий голос. З будинку до мене підійшла Ліза.

— І тобі не хворіти! — я тепло обійняла куму і свою найкращу подругу.

Вона й не змінилася. Така ж чарівна, як і ця маленька леді поруч зі мною, яка зараз міцно обіймає мене за ногу.

Часу минуло багато з того дня, коли я неочікувано дізналася про себе ту шокуючу правду. Я була коханкою. І ключове в цьому реченні — слово «була». Звісно, спочатку завжди неймовірно тяжко, але трохи згодом я щосили намагалася відпустити свій пекучий біль. Мене часто полишали й знову наздоганяли сумніви: чи правильно я тоді вчинила? Та тепер я впевнена, що так.

Я продала батьківський будинок у селі. Забрала документи з університету й поїхала за кордон. Чи правильно я зробила? Так, я залізобетонно впевнена в тому, що це був єдиний правильний для мене вибір на той момент.

Ліза довго намагалася достукатися до мене після мого раптового від'їзду. Проте я не дозволяла їй навіть заговорювати про те, що сталося. Мені було невимовно складно самій у чужій країні, де ти для всіх чужа, де не знаєш вільно мови... Але я навчалася. Навчалася й дуже багато працювала, аби заробити гроші й нарешті забути все, що було пов'язано з Микитою.

Якою ж я була дурною, що повірила йому… Довіритися, віддати себе без останку, а потім дізнатися, що він одружений. Як я могла цього не помітити? Коли мала зрозуміти? Чи був хоч один знак, який я просто проігнорувала?

— Ти змінилася, Кіро, — тихо сказала Ліза, і в її голосі звучало набагато більше, ніж просто спостереження.

Я лише сумно усміхнулась у відповідь.

Чи справді я змінилася? На мою думку — так. А може, й ні? Та зміни все ж не оминули мене. Я підстригла своє хвилясте волосся. Воно залишилося таким же, лишень я додала кілька пасем яскравого червоного кольору. Навіщо? Чомусь тоді страшенно хотілося поекспериментувати із зовнішністю. Все ж, як-не-як, ближче до старості... Жартую, хоча чому жартую? Це правда. Час не стоїть на місці.

— Як ти взагалі, Кіро? — обережно запитала мене подруга, поки розставляла салати на святковий стіл.

Я підперла підборіддя рукою й задумано глянула у вікно.

— Часом буває тяжко забути про все те, що залишилося в минулому, — я важко зітхнула. — Але потім... коли повністю занурююсь у роботу, то про все забуваю. — Я перевела погляд на Лізу. — Ти віриш мені?

Вона мовчки підійшла до мене й міцно обійняла. Для мене обійми завжди можуть сказати набагато більше за будь-які слова. Та інколи на душі все одно стає надто тяжко, бо спогади заносять мої думки зовсім не в те русло.

— Звісно, вірю, — прошепотіла подруга. — Якщо тобі вже стало хоч трохи легше... То це означає, що ти нарешті все відпустила. — Ліза лагідно підсумувала мої слова й відсторонилася.

— А Денис, до речі, де? — раптом згадала я про Лізиного чоловіка.

Вони одружилися потайки від усіх, але я знала про їхні плани. На той час я вже була за кордоном. Та подарунки мені було геть не важко передати для своєї найкращої подруги. Ліза завжди допомагала мені й підтримувала по відеозв'язку. Іноді я боялася, що заважаю їхнім стосункам своїми проблемами, але, попри все, вони одружилися. І я за них неймовірно щаслива. Все так круто змінилося...

Та чи дійсно змінилася я сама?

— А-а-а! — раптом згадала подруга (ну як взагалі можна забути про власного чоловіка?). — Він ще на роботі. Я йому навмисне не казала, що ти сьогодні приїдеш.

— Тоді буде сюрприз! — я підійшла до маленької дівчинки. — А ти любиш сюрпризи? — запитала в неї, легенько торкнувшись її милого носика.