Розділ 14: Розмова, якої бракувало

Тієї ночі Мілена вже готувалася лягати спати. Вона вимкнула світло в кухні, залишивши лише м’яке сяйво лампи в спальні, коли у двері хтось подзвонив.

Вона відчинила — на порозі стояв Кіано. Очі його були почервонілі, від нього віяло алкоголем, а в погляді читалась втома.

— Можна? — тихо запитав він.

Мілена лише кивнула й відійшла вбік, щоб він пройшов. Він сів на край дивана, притримуючи голову руками, а вона принесла йому склянку води.

— Я… не хотів отак, — почав він. — Просто, коли я вас побачив… це було боляче. Але, мабуть, це вже не важливо.

Він подивився на неї з сумною усмішкою.

— Ми з тобою… вже давно не ті. Пам’ятаєш, як колись ми могли годинами розмовляти, сміятися, планувати щось? А потім… усе стало якось порожньо.

Мілена тихо зітхнула.

— Я знаю. І, мабуть, я теж відчувала це, просто боялась визнати.

Кіано відкинувся на спинку дивана, дивлячись у стелю.

— Два місяці тому я почав зустрічатися з іншою. Не через те, що хотів зробити тобі боляче… Просто… шукав те, чого вже не було між нами.

Вона подивилася на нього довго, без гніву, без образи.

— Я не злюся, — тихо сказала вона. — Може, так і мало бути.

Вони ще трохи говорили — спокійно, без криків, без докорів. Це була розмова двох людей, які колись кохали, але тепер чесно визнавали, що їхній шлях розходиться.

Близько другої ночі Кіано задрімав прямо на дивані. Мілена накрила його пледом і пішла в спальню.

Ранок зустрів її дзвінком у двері. Відчинивши, вона побачила Марка з букетом білих лілій у руках.

Він увійшов у квартиру й відразу помітив на дивані сплячого Кіано. Його брови злегка зійшлися, і в очах з’явилося неприховане запитання.

— Це не те, що ти думаєш, — тихо сказала Мілена, підходячи до нього. — Він прийшов уночі. Ми просто поговорили. Про все. І… поставили крапку.

Марк мовчав кілька секунд, уважно дивлячись їй у вічі. Потім кивнув, простягнув їй квіти і м’яко поцілував у скроню.

— Тоді поїхали. Ми заслужили новий початок.