Глава 6

- Отже, Олег Бельський, - констатує Нік та швидко відбиває по клавішах ім’я.

Моє серце тріпоче так, як ніколи раніше. Я ніколи не шукала інформацію про батька чи його сім’ю. Мені не хотілося, вірніше, зовсім не було бажання бачити його обличчя й згадувати усе те, що було. Я лиш бажала викинути його зі своєї голови та викреслити із життя. Я навіть не знала, чи є у нього діти, дізналася лиш від мами. Бачила декілька разів по телевізору, але швидко перемикала канал, на цьому усе закінчувалося. А, зараз, я мушу знайти його, бо у мене не має навіть варіантів куди піти.

Зітхнувши, рукою потягнулася за пляшкою з водою. Руки тремтіли, і це помітила не тільки я.

- Заспокойся, Ріно. Все ж добре, це твій батько.

- Ага... Шкода, що я йому не потрібна.

- Ти цього не можеш знати, - стенає плечима хлопець. – може, на все це були причини. Ну-у, ось, - примружив очі Микита, а я повільно перевела погляд на екран його ноутбука. – Олег Бельський.

Ігнорую. Вдивляюся у знайомі риси обличчя, у яких вбачаю себе. Тато... Серце застигає, а я, здається, припиняю дихати. Як давно я не бачила його, а він і зовсім не змінився з того часу, як пішов від нас. Лиш волосся трохи посивіло на скронях, проте, батько виглядає дуже гарно та солідно. Цей чоловік завжди був еталоном чоловічої краси, але тепер доглянута шкіра, волосся та стиль додали усьому цьому якоїсь чарівної елегантності.

Микита робить рух пальцем по кілечку комп’ютерної миші, й моє серце падає у п’яти від... відчаю, заздрості, смутку, образи та болю. Спектр емоцій, які не описати лиш словами.

Його родина...

Перед очима фотокартка зразкової родини. Родини, про яку завжди мріяла я і вона могла такою бути, як би не всі ці обставини. Батько обіймає струнку блондинку, мабуть, їй скільки років, як і моїй мамі, але підколене обличчя, губи та доглянута шкіра роблять її молодшою років на десять. Поруч чорнява дівчина, така ж доглянута як і її матір, а трохи осторонь хлопець. Застигаю за розглядом рис обличчя. Темне кучеряве волосся, яке трохи стирчить кучерями догори, карі очі й гострі вирази обличчя. Це і є Давид. Він один не усміхається на цій фотокартці, схоже, йому не подобалася така фотосесія.

- Ти чого? – легенько стукнув Нік. – сподобався?

- Ні, - помотала головою. – він розбив мою родину. Давид Бельський.

- Він? Тобто?

- Його матір прийшла до моєї й розповіла про його існування, навіть тест ДНК принесла із собою. Через нього тато пішов від нас, - сумно прошепотіла й вже взяла до рук сама мишу.

Збільшила фото та почала розглядати їх усіх.

- Глянь, - навела курсор на білого Лабрадора, який стояв біля Бельського меншого. – у них собака є, - розчаровано хмикнула.

- Так, це проблема?

- Я завжди хотіла собаку, але в батька була алергія, - видихнула. – алергія хіба лікується?

- Для цього є таблетки, Ріно, - змахнув плечима хлопець.

- Годі про це, - я підійнялась, відійшовши від столу. Відвернулася від Микити, аби він не помітив сліз, які щойно виступили у кінчиках очей. – ми хотіли знайти його, може допоможе з квартирою чи типу того.

- Тут є адреса компанії твого батька, - Микита тицьнув пальцем на адресу у кінці сторінки. А ще електронна адреса й номер телефону. Все це належить компанії, особистої інформації точно не знайдемо.

- Не уявляю собі цього, - кажу як є. – я просто візьму свої речі й поїду туди? Як він відреагує, і чи взагалі мені дадуть зустріч із ним... я ж лише звичайна дівчинка з провінції, мабуть, його робітники навіть не знають про існування ще однією доньки.

- Це вже не твої проблеми. Хочеш, поїду із тобою? Візьму ще один вихідний і ми разом знайдемо його?

- Якщо тобі не буде складно...

Я дістала свій телефон, за який забула від самого ранку. Він був вимкнений, тому знайшла зарядне й ввімкнула в розетку. Коли телефон увімкнувся я побачила два пропущених від мами. Стало цікаво, що ця жінка хоче, але гордість взяла верх. Передзвонювати їй я не буду, нехай хвилюється, сама ж зробила усе це. Важко видихнувши я впала на диван, поки Нік пішов ввімкнути чайник.

- Завтра їдемо? – запитує хлопець.

- Гадаю, що так... але хвилююся.

- Не варто, він твій батько.

Я проігнорувала та пішла за стіл. Ми випили гарячий чай, пообідали макаронами із сосисками, подивилися фільм, по черзі прийняли душ та вмостилися спати.

Хвилювання брало своє, я уявлення не мала чого очікувати від тієї зустрічі. Не можу назвати її довгоочікуваною, вірніше, я взагалі її не хотіла, та й гадаю, що батько теж волів не згадувати про ще одну доньку.

Фактичну усю ніч я не спала, чула, як сопе Микита на підлозі. У якийсь момент навіть вирішила його позвати до себе у ліжку, але моє виховання не дозволяло лягти із хлопцем в одне ліжко до повноліття. Тому переборола своє хвилювання за нього й розвернулася обличчям до стінки.

Кімнату почало освічувати ранкове світло. Сонце вже сходило й я розуміла, що сьогодні, швидше за все це станеться. Дивно усвідомлювати це передчуття.

Підірвалася я ще у шостій. Прийняла ванну та навіть підфарбувалася. Нехай батько побачить, що я ось така, нормальна, нічим не гірша тих дітей, які живуть разом із ним. Знайшла в холодильнику яйця та вчорашні сосиски. Ввімкнула сковорідку, налила масла та розбила туди декілька яєць, присипаючи шматочками сосисок.

- Омлет? – підплигнула від несподівано почутого голосу Ніка.

- Швидше, смажені яйця із сосисками.

- Пахне приємно, - хмикнув. – будемо снідати?

- Так, а тоді їхати. Ми на твоїй машині чи автобусом? Можемо взяти твій автомобіль, а я оплачу пальне, у мене є гроші.

- Ріно, заспокойся. Ми ж друзі, друзі повинні допомагати одне одному.

- Ще раз дякую, - відвертаюся та беру тарілки, розкладаючи яєчню. – заради мене ніхто й ніколи не робив скільки усього.

- Я завжди буду поруч, Аріно, знай про це.

- Дякую.

Ми швидко поснідали та почали збиратися у дорогу. Речі я вирішила не брати, оскільки не знала чи захоче взагалі батько приймати мене й допомагати. Так, це абсурдно, адже ми їдемо машиною, й у будь-якому випадку я зможу повернутися з речами, але... не звикла готуватися до чогось наперед, завжди було передчуття, що якщо буду планувати, усе складеться не так, як цього хочеться.