Розділ 12

Настя

Я прикусила щоку зсередини, розглядаючи себе у дзеркалі. Щовечора ми з Адріаном вечеряли разом. Свідомо я розуміла, що їм більше, аніж зазвичай, але чомусь ніколи не могла відмовитися. Мені подобалася його компанія, наше спілкування і їжа, яку він готував. Не завжди в нього виходило смачно, але він старався. Я не розуміла, чому Адріан узагалі це робить. А ще він рідко виходив з дому та щоночі залишався удома.

Я розвернулася спиною, розглядаючи свої стегна та сідниці в коротких шортах. Потім знову глянула на себе спереду. На вагах сьогодні був плюс кілограм, але у дзеркалі я бачила себе значно товстішою. І ці шорти, здається, стали тіснішими у талії. Може, це вже через шоколад, який я дозволила собі зʼїсти після вечері, коли ми з Адріаном сиділи у вітальні та розмовляли?

Тихий стукіт у двері змусив мене здригнутися. Я швидко натягнула футболку вниз, прикриваючи свої ноги, а тоді поправила волосся. Я підійшла до дверей, а коли відчинила їх, то помітила на порозі Адріана. Він усміхнувся мені та сплеснув у долоні.

— Хотів повідомити, що вечеря вже готова! — радісно сказав він.

— Е-е-е… Я, ем, не хочу їсти, — швидко збрехала, відчуваючи, як почервоніли мої щоки.

Усмішка на його обличчі зникла, і Адріан трохи насупився.

— Усе гаразд? Ти погано почуваєшся?

Голос хлопця звучав відверто стурбовано. Чомусь я відчула, як у грудях зʼявилося приємне тепло, що повільно опустилося кудись в живіт.

— Зі мною все добре. Просто… Ну, знаєш, місячні.

Я не хотіла говорити з ним про особливості жіночого організму, але така інформація могла збентежити його. Можливо, він відчепиться з цією вечерею? Але мені стало сумно, бо я розуміла, що відмовляюся не лише від їжі, але і від нашої традиції, яку ми дотримувалися вже майже три тижні.

— О! — Адріан, здається, трохи розгубився. — Може, тобі варто випити пігулку? Або чай! Хочеш я зроблю тобі травʼяний чай?

Боже мій! Я не могла повірити, що Адріан говорить це насправді. Я стримала усмішку та заперечливо похитала головою.

— Ти упевнена? — спитав він, піднявши одну брову. — Цілющий травʼяний чай з ромашкою, який точно тобі допоможе. Подумай, Настю.

Я тихо засміялася та зітхнула. Але проблема була не у вечері та не в чаї, а в тому, що сьогодні на вагах був той дурний плюс кілограм.

— Річ у тім, що…

Я відійшла вбік і знервовано потерла свої руки. Краєм ока помітила, що Адріан увійшов до моєї кімнати. Я не знала, як сказати про це та відкрити ось так свою проблему. Деякий час просто жувала нижню губу, а тоді нарешті тихо зізналася:

— Я набрала.

— Ти… Що?

Я стиснула свої губи та кивнула головою, соромлячись навіть глянути на Адріана.

— Чекай, Настю. Що за дурня?

— Це не дурня, Адріане. І не вдавай, що не помічаєш, яка я… товста.

Він витріщився на мене великими очима, а я ображено відвернулася, схрестивши руки на грудях. Мені раптом захотілося провалитися крізь землю. Одна річ, якщо ти бачиш це, а зовсім інша — коли це помічають ті люди, які важливі для тебе.

— Це жарт? — спитав Адріан достатньо голосно. — Ти в жодному разі не товста! Ти така худенька, що мені постійно хочеться нагодувати тебе. 

— Це через те, що я вже схудла на десять кілограмів, але я починаю заново набирати, і це мене лякає.

— Ти підліток! Твій організм тільки формується. Зараз ти виглядаєш так, а через рік будеш зовсім іншою.

— Це не змінює того факту, що зараз я почуваюся… коровою! — не стрималася я.

Я роздратовано видихнула та сіла на ліжко, понуривши голову вниз. На очі навернулися сльози, і я стиснула губи, щоб вони так сильно не тремтіли. Я зчепила свої пальці на колінах, і мовчки сиділа з опущеною головою, сподіваючись, що Адріан піде.

Але він здивував мене, коли підійшов ближче та присів навпроти. Мені нічого не залишалося, як глянути на нього.

— Настю, — видихнув він, і його тон був таким спокійним, — не знаю, хто змусив тебе так думати, але це неправда. Мені шкода, що ти бачиш себе їхніми негідними очима, бо якби ти дивилася моїми, то точно помітила б, яка вродлива. І річ не у твоїй фігурі, не в зайвих кілограмах чи плюсах на вагах. Річ у тобі. У тому, яка ти людина. А я з упевненістю можу сказати, що ти неймовірна.

У мене серце стиснулося від його слів, але тепер я почувалася такою слабкою через те, що показала йому свої найглибші рани.

— Не треба втішати мене. Я маю дзеркало, Адріане, і чудово бачу, що в мене не така фігура, як у моделей.

— Ти й не маєш бути такою, як усі ті моделі. Це нормально, розумієш? Ми всі різні. У них ніколи не буде твоїх красивих очей, твого милого обличчя та чарівної усмішки, яка діє на мене наче магніт.

— Ти справді так думаєш? — спитала я, відчуваючи, як поступово зникає напруга та смуток, який тримав мене з самого ранку відколи я стала на ваги.

— Звісно! Хіба я коли-небудь брехав тобі?

Адріан з очікуванням подивився на мене. Я без вагань заперечливо похитала головою. Він справді ніколи не обманював. Завжди казав правду й те, що думав. Якби я справді була огидною йому, то він, думаю, не спілкувався б зі мною.

— У старій школі були дівчата, які казали, що я товста, обзивали коровою та завжди ображали мене, — зізналася я. — Спочатку я не помічала, що зі мною щось не так…

— З тобою все так! – обірвав мене Адріан, і я здивувалася, як різко звучав його голос, наче він злився на всіх, хто посмів мене образити. — Ніколи не бери уваги слова якихось нікчем, які не вартують навіть твого погляду, Настю. Ти в сотню разів краща за них, розумніша та привабливіша. І якщо вже казати відверто, то мені подобається твоя фігура.

Я не знала: говорив він це, щоб заспокоїти мене, чи справді так вважав? Але мені все одно його слова здалися надто приємними. Я розслабилася та навіть не помітила, як на моєму обличчі зʼявилася усмішка.

— Вставай! — Адріан раптом смикнув мене за руку, змушуючи підвестися.

Я піднялася на ноги та скрикнула від несподіванки, коли він неочікувано підхопив мене на руки.

— Що ти робиш? — розгубилася я.

— Ось бачиш? Я з легкістю підняв тебе.

Я скрикнула знову, коли він раптом легко підкинув мене. Я вчепилася за його шию, дивлячись на нього великими очима. Мені стало трохи ніяково та водночас мене це неабияк вразило.

— Якби ти важила на десять, двадцять чи навіть тридцять кілограмів більше, то я б усе одно підняв тебе.

— Адріане, ем… Відпусти мене, — пошепки попросила я.

Він похитав головою на знак заперечення. Його обличчя було так близько, що я могла бачити маленькі чорні цятки в карих очах Адріана. Жар підступив до моїх щік від того, що він тримав мене на руках, і я торкалася його. Це відчувалося дивно та водночас так приємно. Щось потягнуло мене вперед, і я відчула його гарячий подих на своїй щоці. Деякий час ми мовчки дивилися одне на одного. Я чекала, коли Адріан поставить мене на ноги та відсторониться, та він чомусь не поспішав робити цього.

— І навіть якщо колись я не зможу підняти тебе на руки, то це означатиме, що проблема в мені, а не в тобі, — додав він, не зводячи з мене очей. — Зрозуміла?

Він говорив надто упевнено та переконливо. Я кивнула головою, погоджуючись з ним. Адріан обережно поставив мене на ноги. Я трохи похитнулася, все ще перебуваючи під враженнями від такої неочікуваної близькості.

— До речі, пропозиція щодо вечері ще в силі.

— І чай? — спитала я з усмішкою.

— І чай, — погодився Адріан, усміхнувшись мені у відповідь.

— Тоді я за те, щоб повечеряти з тобою.

Він кивнув головою в бік дверей, а коли я підійшла до них, Адріан раптом зупинився. Я розгублено подивився на нього, як раптом хлопець спитав:

— Де твої ваги?

Я показала пальцем у бік шафи. Адріан пішов туди та схопив ваги з підлоги. Я відкрила рота, щоб спитати, нащо вони йому, але не встигла, бо Адріан упевнено заявив:

— Я їх викину…

Я не важилася вже два тижні, а ще у мене були повноцінні три прийоми їжі, за якими слідкував Адріан. Він також уважно перевіряв, чи раптом не ходжу я до вбиральні після сніданку або вечері. Я не ходила. Принаймні не навмисно. Але через те, що раніше я самостійно викликала блювання, мій організм інколи не сприймав їжу. Саме тому я старалася їсти невеликими порціями, щоб не було відчуття нудоти та важкості. Але найбільше мене дивувало те, що за два тижні я жодного разу не зірвалася вночі. Я наче не відчувала більше потреби у переїданнях.

Уже було пізно, коли я лежала в ліжку та читала книгу. Раптом почула, як двері з кімнати Адріана зачинилися. Його кроки були ледь чутними, наче він боявся розбудити мене чи просто не хотів, щоб я почула, як він іде. Я вимкнула лампу біля ліжка та підійшла до вікна. Я присіла, зосереджуючи увагу на виїзді з гаража. Ми уже місяць були лише вдвох, і Адріан ні разу не виходив так пізно. Почувся двигун автомобіля, і червоний спорткар повільно виїхав зі двору. Як тільки він опинився за воротами, то помчав уперед на шаленій швидкості. Я розчаровано стиснула губи, розуміючи, що Адріан повернувся до свого активного нічного життя. І я знала чому… Спершу Домінік казав, що їхня подорож з Діною триватиме місяць чи трішки більше. Але з розмови зі сестрою я зрозуміла, що вони затримаються надовше.

Мабуть, для Адріана місяць — це був максимум, щоб утриматися від перегонів та вечірок. Та я не мала жодного права винити його чи вимагати залишатися зі мною. Він дорослий хлопець, який явно не повинен няньчити підлітка. До того ж я для нього абсолютно ніхто…

Я навмисно затрималася у ванній кімнаті, щоб спіймати його тоді, коли він знову намагатиметься потайки втекти вночі. Я стояла, спершись до стільниці, та дочитувала главу, як раптом двері до його спальні грюкнули. Адріан тихо вилаявся, бо це вийшло гучніше, аніж зазвичай. Я тихо відчинила двері з ванної кімнати та вийшла у коридор. Він завмер, коли помітив мене.

— Кудись ідеш? — незворушно спитала я, стискаючи книжку під пахвою.

— Е-е… Так! — неохоче відповів Адріан. — Маю деякі справи. Але я можу залишитися, якщо ти боїшся.

— Ні, — заперечила я та похитала головою. — Усе гаразд. Я не боюся. Нічого ж не сталося за всі ті рази, коли ти їхав кудись уночі.

Він одразу ж змінився на лиці та видихнув. Я не хотіла, щоб це звучало так ображено, але чомусь не могла позбутися цього неприємного відчуття в грудях.

— Послухай…

— Не треба! – швидко сказала я. — Ти не повинен пояснювати. Так само як і не маєш постійно сидіти вдома через мене. Що ж… Гарно тобі розважитися!

Я спробувала усміхнутися, коли проходила повз нього. Але моя усмішка була очевидно натягнутою. У голові крутилося стільки думок про те, куди він збирається в такий пізній час. З вечірками і перегонами я ще могла змиритися, а от дівчата… Серце стискалося від однієї думки, що Адріан проводить час з кимось. Може, вони з Веронікою знову зійшлися?

— Гей! — раптом гукнув він, коли я вже дійшла до дверей.

Я озирнулася на Адріана, що мав не зовсім упевнений вигляд.

— Ти, ем… Не хочеш поїхати зі мною?

Мене здивувало, що він запропонував мені скласти йому компанію. Водночас стало чомусь приємно, і мої губи злегка здригнулися в напівусмішці.

— Мені треба зібратися, — сказала я та прочистила горло. — Це якась вечірка?

— Перегони, — відповів він. — Не хвилюйся, ще є час. Якщо хочеш, — Адріан знизав плечима, — я зачекаю.

Я завагалася. Мені не подобалися усі ті шумні місця, вечірки та перегони. Але якщо я буду з Адріаном, то мене починала приваблювати така пропозиція.

— Добре, — зрештою погодилася я.