Розділ 11

Адріан

Мені подобалося робити Настю більш відкритою, але мене трохи лякало те, що ми починали зближуватися. Вона справді змінилася. В ній більше не було тієї переляканої дівчинки, яка боялася навіть глянути на мене. І щоразу я помічав, як її погляд затримувався на мені. В очах Насті було не тільки зацікавлення, але й щось схоже на симпатію. Саме тому декілька днів тому, коли в неї був день народження, я сказав про те, що ми сімʼя. Якщо подумки переконати себе в цьому, то ти навіть не помічаєш, як починаєш сам вірити в це.

Я перевірив свій рахунок, на якому було достатньо грошей на перший час. Мене не покидала думка зʼїхати з цього будинку, але поки я чомусь не наважувався на це. Можливо, причина була саме в Насті? Я бачив, як сильно вона засмутилася, коли сестра не привітала її з днем народження. Я відчував, що потрібен їй.

У двері постукали, і я швидко закрив кришку ноутбука.

— Заходь!

Чесно кажучи, я подумав, що це вона, але на порозі зʼявився брат. Його поява змусила мене напружитися, адже він ніколи ось так не заходив до мене в кімнату.

— Вибач, що так пізно, — заговорив він, зачиняючи за собою двері, — але мені треба дещо обговорити з тобою.

— Що саме?

Я покрутився на кріслі, щоб бути обличчям до нього. Брат підійшов ближче і сперся однією рукою до столу. Я з очікуванням дивився на нього знизу вверх зі схрещеними на грудях руками.

— Ти знаєш, що Діна багато чого пережила останній часом, — почав Домінік, я кивнув, — вона сказала мені, що хотіла б поїхати кудись, тож я вирішив влаштувати для нас подорож.

Мої брови злегка піднялися. Я вже здогадувався, що саме він скаже далі.

— Надовго? — поцікавився я.

— Місяць. Може, більше. Це залежить від того, скільки часу їй знадобиться, щоб відновитися. Вона надто близько до серця прийняла те, що сталося з її братом. Мене неабияк хвилює стан Діни, тож я хочу допомогти їй.

— Ти ніколи не брав такої довгої відпустки, — зауважив я.

Домінік нічого не сказав на це, а лише знизав плечима. Його завжди хвилювала тільки робота. Принаймні так мені здавалося. Але стан дружини, схоже, хвилює його ще більше.

— Треба, щоб ти наглянув за Настею до нашого повернення, — додав він, глянувши мені в очі. — Я говорив з нею, і вона не проти.

— Не проти... — тихо повторив.

— Так, Настя сказала, що ви непогано ладнаєте.

Домінік злегка примружив очі, спостерігаючи за моєю реакцією. Не знаю, що саме він хотів побачити, але я намагався здаватися незацікавленим і байдужим.

— Ми спілкуємося, коли я підводжу її до школи та забираю. Зазвичай вона розповідає про свої книжки чи школу, а я вдаю, що слухаю.

Брат коротко кивнув головою. Я не хотів, щоб він надумав собі зайвого, враховуючи, що з самого початку Домінік заборонив мені наближатися до Насті в романтичному плані. Не те щоб я збирався це робити. Звісно, ні. Але викликати у нього неправдивих підозр мені теж не хотілося.

— То що скажеш, Адріане? Діна хвилюється, хоча Настя переконала її, що з нею все буде добре. Якщо ти готовий взяти таку відповідальність, звісно ж.

— Чому ні? — сказав я та знизав плечима. — Я нагляну за нею. До того ж це Настя. Вона не виходить з дому, якщо їй не треба до школи чи до репетитора.

— Мені важливо, щоб і ти не так часто виходив з дому, — Домінік уважно подивився на мене, піднявши обидві брови. — Ти ж розумієш, про що я? Твої вечірки, друзі, гулянки… Я не хочу, щоб Настя опинилася між усім цим. Чи щоб вона залишилася вночі одна та тремтіла від страху, що на будинок нападуть.

— Хто нападе? Люди твого найкращого друга? — не стримався я.

— Адріане…

— Що? Я знаю, що це саме Ян наказав напасти на їхню квартиру. Дивно, що ти з ним досі товаришуєш після такого.

— Ми розібралися з цим, гаразд? І це тебе не стосується. Скажи мені, чи ти візьмеш на себе відповідальність за неї?

— Так, візьму! – крикнув я роздратовано. — Я ж уже сказав, що це для мене не проблема.

Брат похитав головою та відійшов. Він всунув свої руки в кишені штанів і швидко оглянув мою кімнату. Домінік не довіряв мені достатньо, але в нього не було вибору.

— Гаразд! Я радий, що ти погодився, — зрештою заговорив брат. — Сподіваюся, ти справді добре наглянеш за Настею. Вона дещо травмована.

— Я знаю, — тихо буркнув я, ледве стримуючись, щоб не закотити очі.

— І ти ж знаєш, що я в боргу не залишуся? — нагадав він, піднявши одну брову.

Я декілька секунд мовчки дивився на нього, а тоді кивнув. Він згадав про нашу давнішу домовленість, яка знадобиться мені в майбутньому. Тож я прийняв його пропозицію…

Мій погляд зосередився на таймері духовки. Я не відходив звідси останні десять хвилин, бо надто контролював, щоб раптом риба не згоріла. Зрештою, коли таймер продзвенів, я витягнув з духової печі деко.

— Непогано, – тихо пробурмотів, дивлячись на злегка румʼяне філе риби.

Вхідні двері зачинилися, і почулися легкі кроки. Це точно була Настя, бо лише вона ходила ледь чутними кроками, ніби боялася когось потривожити.

— Привіт! — привіталася вона, увійшовши до кухні.

— Привіт, — відповів я з легкою усмішкою. — Як справи?

— Е-е-е… Добре. Трохи затрималися з Мартою в репетитора, а потім довго чекали на її батька.

— Треба було зателефонувати мені. Я б вас забрав.

— Не хотіла турбувати тебе. Думала, що ти зайнятий. — Настя залишила свій рюкзак на стільці та злегка принюхалася: — Такий аромат.

— Це риба, — пояснив я. — І батат з броколі. Я вирішив приготувати вечерю.

— Ого! — відверто здивувалася вона. — Я не знала, що ти готуєш.

Я засміявся та похитав головою, паралельно витягаючи дві тарілки.

— Це була моя перша спроба. Зазвичай я або купую вже готову їжу, або підігріваю. Не хочеш спробувати? — спитав я, глянувши на неї. — Мені треба, щоб хтось оцінив.

— Я… — Настя трохи завагалася. — Я не голодна.

Дівчина слабо усміхнулася мені, хоча я був упевнений, що вона обманює. Сьогодні після сніданку Настя знову ходила в туалет. Я трохи прочитав про це, зрозумів, що не варто їй навʼязливо говорити про їжу чи запитувати. Це болюча тема для неї, тож не дивно, що вона дратувалася, коли я робив їй зауваження. Ідіот! Варто було раніше дізнатися про це.

— До речі, це легка риба, — додав я. — У ній багато корисних жирів. А ще це просто запечені овочі. Без нічого зайвого.

— Добре, — пробурмотіла вона. — Ти постарався.

— Просто… Випадково знайшов рецепт в інтернеті та вирішив приготувати. Ти точно не хочеш скуштувати? Обіцяю, це їстівне.

Настя засміялася, і швидко заправила передні пасма волосся собі за вуха. Вона злегка прикусила нижню губу, ніби думала про це, але все ж кивнула головою:

— Гаразд. Я спробую, але… трішки.

— Прекрасно! — я видихнув з полегшенням і закотив очі. — Хоч не один їстиму свій шедевр.

Її усмішка стала ще ширшою. Настя опустилася на стілець, а я підсунув до неї тарілку з рибою та овочами. Я витягнув дві виделки, одну передав їй, а сам сів навпроти неї.

— Момент істини, — навмисно схвильовано сказав, наколюючи на виделку шматок риби.

Настя хихикнула і зробила те саме. Вона сперлася ліктями до столу та повільно піднесла виделку до свого рота. Я слідкував за тим, як вона довго жує та ковтає. Я вирішив не запитувати, як їй, щоб не акцентувати увагу на їжі. Все-таки нам було про що поговорити, враховуючи, що відзавтра ми залишимося одні.

— Не страшно залишатися зі мною? — спитав я.

— Ні, – відповіла Настя. — Якщо тільки ти не надумаєш вкрасти мої книжки.

Я усміхнувся і непомітно прослідкував, як вона зʼїла ще один шматок риби і трохи батату.

— На скільки мене посадять, якщо я зроблю це?

— На довічне, — сказала вона, і ми обоє розсміялися. — А якщо серйозно, то я справді не боюся. Чомусь упевнена, що у нас все буде гаразд. Все-таки ми непогано спілкуємося. Ось! — Настя кивнула на тарілки. — Навіть їмо разом.

— Гм… – задумався я та глянув на неї, злегка примруживши очі. – Чому б нам не зробити це нашою традицією?

— Що саме? – розгубилася вона.

— Вечеряти разом.

Настя сильніше стиснула в руці виделку та відвела погляд. Мабуть, вона вже вигадує, що сказати, аби відмовитися.

— Як ритуал, — швидко додав. — Або медитація! Чи просто обговорення того, як минув наш день. Наприклад, сьогодні я… Приготував ось цю вечерю! Вперше в житті, уявляєш?

Настя знову засміялася, а на її щоках зʼявився легкий рожевий румʼянець. Вона глянула на мене з усмішкою та похитала головою ніби мовчки казала: «Господи, ти неможливий!».

— Не уявляю, Адріане. Бо це вийшло надто смачно, як для першого разу. У тебе що, прихований талант шеф-кухаря?

— Ще одне підтвердження, що мені треба частіше готувати! – ствердив я, тикнувши у неї виделкою. — Що ж, готовий приймати замовлення на завтра.

Дівчина закотила очі, але її усмішка підказала мені, що вона все ж згодна.

— Добре! Тоді… — Настя задумано глянула у стелю. — Я хочу… Запіканку!

— Запіканку? — здивовано повторив я, піднявши одну брову. – Тобто ти хочеш, щоб я попрацював з тістом?

Настя стиснула губи, ледве стримуючи сміх.

— Угу! І якась смачна начинка. Наприклад, шпинат, фета, помідори чері. І щоб це було у красивій формі. Зверху можна присипати тертим сиром. Що скажеш?

— Звучить… Не дуже складно. — Я прочистив горло та паралельно розблокував свій телефон, вмикаючи пошук у Гуглі. — Що ж, так і запишемо: «рецепт запіканки»…