Розділ 9

Настя

Я навіть не помітила, як минув день. Як і обіцяв, Адріан відвів мене в невеличке кафе, де був надзвичайно великий вибір різного морозива. Я обрала для себе кульку фісташкового та зі смаком солоної карамелі, хоча мені хотілося скуштувати всі можливі. Потім ми прогулювалися містом, аж доки не стемніло. Я не памʼятаю, коли востаннє так багато гуляла. І я абсолютно не почувалася втомленою. Мені подобалося ось так розмовляти з Адріаном ні про що. Він багато запитував про книжки та підіймав теми, які мені хотілося обговорювати.

Коли ми повернулися додому, то застали порожній дім. Діни та Домініка не було, тож Адріан раптом схопив мене за руку та потягнув на другий поверх.

— Куди ти мене тягнеш? — засміялася я.

Він зупинився біля своєї кімнати та штовхнув двері, дозволяючи мені пройти всередину. Раніше я не була тут, усього лише могла постояти на порозі, тож швидко оглянула все довкола. Кімната була великою, просторою та, на диво, чистою. Я помітила деякий спортивний інвентар біля компʼютерного стола. На поличках було декілька книжок. Я підійшла ближче, щоб оглянути детальніше. Це були якісь підручники з університету та ті книги, які Адріан узяв у мене. Одна також стояла на столі. Коли розгорнула її, то помітила складений папірець, який він використовував, як закладку. Я не була впевнена, що йому дійсно подобається ця книга, але він уже прочитав сорок сторінок.

— Ось він! — голос Адріана відірвав мене від думок.

Я закрила книжку та обернулася обличчям до нього, спираючись руками до столу позаду себе. У іншому кутку й справді стояв маленький холодильник. Адріан з усмішкою глянув на мене та спитав:

— Готова подивитися, що там?

Я кивнула головою, відчуваючи, як усмішка розплилася на моєму обличчі. Хлопець потягнув за ручку та відкрив дверцята.

— Та-да-дам!

Мої очі розширилися від здивування, коли я побачила, що холодильник справді забитий морозивом.

— Ого! — вражено сказала та підійшла ближче.

Тут були й у вафельних стаканчиках, і у відерках, і на паличці, і ріжки… Деякі я взагалі ніколи раніше не бачила.

— Тепер ти знаєш, що у мене дуже багато запасів морозива. І якщо тобі раптом захочеться чогось смачненького, то ти можеш звертатися в цю кімнату.

— Серйозно? — спитала я, зацікавлено піднявши одну брову. — Ти готовий поділитися зі мною своїми запасами?

— Ну-у-у-у… — Адріан вдавано скривився, на що я тихо засміялася. — Насправді я не люблю ділитися. Але це ти… Не знаю. Для тебе мені нічого не шкода.

Дрібниця, але чомусь стало так приємно. Мої щоки трохи почервоніли, і я стиснула свої пальці, відчуваючи, як серце прискорено калатає в грудях.

— Можеш обирати! — сказав він, махнувши рукою в бік холодильника.

— Е-е-е… Ні, — відмовилася я та заперечливо похитала головою. — Думаю, на сьогодні вже достатньо морозива.

І раптом зʼявилося неприємне усвідомлення того, як багато зайвого я зʼїла за цей вечір. Паста, піца, дві кульки морозива… Зазвичай у такий час я максимально обмежувала себе.

— Майже двадцять три тисячі кроків, — раптом заговорив Адріан, і я повернула голову до нього, помічаючи в його руці телефон. — А якщо врахувати, що ти ще ходила у школі, після школи, у парку… Повір, Настю, цього явно недостатньо для дорослої здорової людини. Твій організм потребує їжі, щоб правильно та добре працювати. Чому ти це робиш?

— Що саме? – розгублено спитала я.

Адріан підійшов ближче до мене та нахилився, щоб зазирнути мені в очі. Я завмерла під цим уважним поглядом карих очей. Мені стало так ніяково й водночас бентежно. Я ще сильніше стиснула свої пальці.

— Обмежуєш себе, — сказав він надто упевнено.

— Я… Я не обмежую, — спробувала збрехати та одразу ж відвела очі вбік.

Адріан видихнув і невдоволено стиснув свої губи. Він поклав долоні на мої плечі та повернув голову так, щоб спіймати мій погляд.

— Можеш не обманювати. Я помітив. І я почитав про це в інтернеті. Так, з цією проблемою важко боротися, але…

— У мене нема проблем! — різко заперечила я. — І зі мною все добре. Ти… Ти просто нічого не розумієш.

— Ти ж знаєш, що можеш поговорити про це зі мною? Я вислухаю тебе, спробую допомогти.

Але я ніколи ні з ким не говорила про свою нездорову поведінку з їжею, про булімію та постійну боротьбу з зайвою вагою. Мені здавалося, що це надто очевидно. Наче кожен, хто бачить мене, думає, що я надто багато їм і мені треба зашити рот. Власне, це те, що я роблю постійно: обмежую себе, голодую, тижнями сиджу на дієті, а потім зриваюся та не можу зупинитись. І так по колу. Я втомилася від цього. Втомилася почуватися слабкою невдахою, яка навіть не може контролювати себе.

— Настю, — прошепотів Адріан.

Я кліпнула, відчуваючи, як з моїх очей покотилися сльози. Господи, я ж навіть не помітила, що почала плакати!

— Мені не потрібна допомога, — різко заговорила я та скинула його руки зі своїх плечей. — Сестра скоро повернеться. Я маю розповісти їй про брата. Ем, дякую, що забрав мене. І за прогулянку теж.

Я бачила, що Адріан хотів ще щось сказати, але пішла геть раніше, аніж він би встиг зробити це. Я ніби й розуміла, що він нічого поганого не сказав мені. Але ця тема їжі та харчування не просто дратувала мене. Це викликало думки, наче усі навколо бачать мене такою товстою і негарною, якою я бачу себе.

Я зачинилася у своїй кімнаті та підійшла до дзеркала. Повільно підняла кофтинку, зосереджуючи увагу на своєму животі. Він ніколи не був таким плоским, як у тих моделей в інстаграмі. У мене була чітко виражена талія, але вона недостатньо тонка, щоб хоч якось зарадити у цій ситуації. Я повернулася боком, помічаючи, що і руки, здається, стали більшими. Уже зібралася зняти спідницю, щоб подивитися на свої стегна і ноги, як раптом почувся двигун автомобіля, що підʼїхав до воріт. Я швидко поправила на собі одяг і спустилася на перший поверх, щоб зустріти сестру та розповісти їй про брата…

Діна пообіцяла, що розбереться з Артуром. Більше він не турбував мене. Принаймні я не бачила його біля школи. Адріан, як і обіцяв, щодня відвозив і забирав мене. Можливо, саме тому Артур не наближався, навіть якщо й був десь поряд.

Два тижні я обмежувала себе в їжі, щоб мати гарний вигляд у сукні на відкритті галереї сестри. Я схудла на декілька кілограмів, але все одно не бачила себе красивою. Так, сукня сиділа на мені гарно. І сама вона була неймовірною: блакитний шовк, що досягав мені аж до щиколоток. Але фасон був вузьким, тож мені здавалося, що мій живіт випирає, а відкритий верх надто акцентував на моїх товстих руках. Щоб, як здавалося, прикрити це, я накинула поверх накидку у вигляді тонкого шарфа.

Я майже нікого не знала з тих, хто був присутній на відкритті галереї. Ймовірно, Домінік, користуючись своїми звʼязками, запросив багатьох впливових людей. Зазвичай усі були парами. Діна майже не помічала мене, бо була зайнята тим, щоб надати увагу кожному гостеві. Я здригнулася, коли мій погляд на мить зустрівся з Яном Висоцьким — найкращим другом Домініка. Саме він тоді відправив нападників у нашу квартиру, щоб налякати мого брата. Але в кінцевому результаті найбільше налякав мене. Я досі боялася залишатися одна вдома. Я відвернулася, розуміючи, що ніколи не зможу навіть наблизитися до цього чоловіка. Він мене страшенно жахав, хоча його дружина була досить милою.

Я підійшла до столика з закусками та взяла одну брускету. До мене приєдналася якась старша жіночка. Якось ми розговорилися, і я дізналася, що у неї вдома є своя бібліотека. Я була здивована, що моя мрія для когось — звичайна реальність. Жінка була вишуканою, елегантною, багатою. І мені сподобалося говорити з нею, хоча ми й недовго спілкувалися. Я знову залишилася один на один з їжею. Злегка прикусила щоку зсередини, вагаючись та сумніваючись. Усередині відбувалася пекельна боротьба сама з собою. Зрештою, я здалася та швидко зʼїла ще одну закуску, і ще. Я подумала, що після двох тижнів дієти можу дозволити собі сьогодні зʼїсти більше.

— Ну і нудятина, — пробурмотів поруч зі мною Адріан.

Я здивовано подивилася на нього з набитим ротом, бо явно не очікувала побачити. Чомусь була впевнена, що він швидше обере свої перегони, а не елітне святкування на честь відкриття галереї. Я прикрила рота долонею, намагаючись якнайшвидше дожувати. Мені чомусь стало так ніяково, що аж знудило. Я не могла ніяк проковтнути. Моя рука потягнулася до склянки з водою. Я зробила декілька ковтків, відчуваючи на собі детальний погляд Адріана. Карі очі просканували мене наче рентген. Хлопець прочистив горло та неочікувано сказав:

— Маєш красивий вигляд. Тобі личить блакитний. — Адріан махнув рукою на мою сукню. — Чудово поєднується з твоїми очима. І зачіска теж… Ем, гарна.

— О-о-о… — Я соромʼязливо усміхнулася та швидко заправила переднє пасмо волосся собі за вухо. – Дякую.

Мене неабияк здивували його слова. Адріан ніколи раніше не робив мені компліментів щодо моєї зовнішності. Я опустила погляд на свою сукню та помітила, що накидка впала, залишаючи відкритими мої плечі та верх грудей. Ще хвилину тому я б точно прикрилася, але Адріан сказав, що я красива, і чомусь мені перехотілося закриватися.

— Це все… образ, – пробурмотіла я. — І макіяж.

— Не думаю, що річ тільки у цьому. Так, усе це підкреслило твою красу, але…

Адріан похитав головою та зітхнув. Я підняла на нього свій здивований погляд в очікуванні того, що він скаже далі. Його очі знову ковзнули по моєму тілу. Хлопець зглитнув і потягнувся рукою до склянки з водою.

— Чорт, Настю, ти дуже вродлива! — надто упевнено сказав він.

Я навіть не впевнена, що правильно почула. У мене подих перехопило від його слів, а очі округлилися від здивування. Я вкрай рідко бачила себе красивою, а мені якщо й хтось говорив про це, то тільки сестра. Було так неочікувано та водночас бентежно чути це від Адріана.

— Дякую, – знову прошепотіла я з червоними щоками. — Ем, ти теж сьогодні гарний. Тобто… — Я схвильовано прочистила горло, помічаючи на його вустах легку усмішку. — Трохи дивно бачити тебе в костюмі.

Я зробила ковток води, паралельно оглянувши його з ніг до голови: його темне волосся було охайно вкладене, а чорний костюм додавав йому серйозності та навіть віку. Він уже не здавався тим поганим хлопцем, яким був, коли носив шкіряну куртку.

— Вирішив не дратувати свого брата та дотриматися дрес-коду, — пояснив Адріан. – До того ж це захід твоєї сестри, а вона досить приємна.

— Діна неймовірна, — погодилася я. — Вона для мене наче мама. Мені було тільки три, коли померла наша матір. Батько виховував нас сам, багато працював, а Діна взяла на себе материнські обовʼязки та дбала про нас з братом. Не знаю, що було б зі мною, якби не вона. І коли батько помер… Я так боялася, що мене заберуть від неї. На щастя, все обійшлося. Я рада, що вона тепер з Домініком. Вони ніби щасливі.

— Т-а-а-а-к, — протягнув Адріан, але мені це здалося не зовсім щирим. — Радий за твою сестру, але не за свого брата.

Їхні напружені стосунки трохи турбували мене, але я не хотіла втручатися в це. Цей вечір з появою Адріана став набагато кращим для мене, і я не хотіла, щоб він раптом пішов чи втік на свої перегони, залишивши мене тут саму.

— Я бачила, що в іншій залі є морозиво, — сказала я, махнувши рукою в бік дверей. — Можемо піти туди і скуштувати.

— Та невже? — Адріан злегка підняв одну брову. — Тільки за умови, що ми скуштуємо усі види.

Я засміялася та кивнула головою на знак згоди.

— Гаразд.

Насправді мені було важко погодитися на це, але я вирішила не гризти себе за те, що цього вечора зʼїм більше. Я навіть відкинула думку про калорії, коли куштувала кожен з видів морозива.

— О боже… – мало не застогнав Адріан. — Це дуже смачно. Зі смаком тирамісу. Ось, скуштуй!

Я здивувалася, коли він зачерпнув досить багато морозива ложечкою та простягнув мені. Дещо вагаючись, але я все ж потягнулася вперед і злизала з ложечки морозиво. Мене навіть не збентежило те, що Адріан надто уважно спостерігав за цим. Я усміхнулася йому та проковтнула морозиво. Мої смакові рецептори були дуже задоволені цим смаком.

— Ох, а мені сподобалося ось це! — сказала я та взяла у руку склянку з пломбіром. — Тут лимонний курд. Хочеш спробувати?

— Ти ще питаєш! — пирхнув Адріан.

Я засміялася, набрала якомога більше морозива на ложечку та простягнула до його рота. Він нахилився ближче, не зводячи свого погляду з моїх очей. Я з очікуванням дивилася на нього у відповідь, затамувавши подих. У ніс вдарив приємний аромат його одеколону, а в грудях зʼявилося якесь дивне тепло, що почало повільно опускатися до живота. Я слідкувала за тим, як його губи охопили ложечку, злизуючи морозиво. Він легко посмоктав її, і мої щоки вкрилися соромʼязливим румʼянцем від навʼязливих думок, які раптом зʼявилося у моїй голові. Ніколи раніше не відчувала такого, але зараз мене наче щось потягнуло вперед. Я дивилася на його губи, уявляючи, як вони спершу обережно торкаються моїх, а потім вимогливо цілують мене, змушуючи відповісти. І, звісно, я відповідаю… Я розчиняюся у цьому поцілунку, тану наче морозиво у його роті.

Мої думки перервав гучний гуркіт і звук битого скла. Склянка з морозивом випала з моїх рук. Це було схоже на той момент, коли нападники увірвалися до нашої старої квартири. Я сильно зажмурилася та закричала, прикриваючи вуха долонями. Раптом чоловічі руки пригорнули мене до себе, закриваючи від усього, що відбувалося навколо. Не знаю скільки часу минуло, але отямилася я у міцних обіймах Адріана. Його рука ковзала по моїй спині, а сам хлопець шепотів мені на вухо заспокійливі слова про те, що я в безпеці. Я розплющила очі та озирнулася довкола. Знадобився час, щоб зрозуміти, де я взагалі і що відбувається.

— Що… Що сталося? — налякано спитала я тремтливим голосом.

— Не знаю, — відповів Адріан. — Але всі побігли туди.

Я прослідкувала поглядом за натовпом у невеличкому коридорчику галереї. Мною трясло, але теплі обійми заспокоювали. Адріан розімкнув свої руки, відпускаючи мене, аж раптом його долоні охопили моє обличчя. Він нахилився так близько, що кінчики наших носів ледь торкнулися.

— Усе гаразд, — запевненив хлопець. — Щось сталося, але не тут. Ти в безпеці, чуєш?

Я кліпнула та кивнула головою, відчуваючи полегшення. Але я все ще була надто наляканою.

— Я піду перевірю.

Як тільки Адріан відступив, мені одразу ж забракло його тепла. Я швидко спіймала його за руку, щоб зупинити. Хлопець озирнувся на мене, і я прошепотіла:

— Я піду з тобою.