Розділ 8

Адріан

Музика в навушниках обірвалася. Я опустив штангу на підлогу та підійшов до лавки, на якій залишив свій телефон. Я насупився, як тільки побачив імʼя на екрані. Водночас відчув дивне хвилювання, що мало не до болю стискало груди. Тепер уже моє дихання було важким і уривчастим не тільки через тренування.

— Настю, що сталося? — спитав я, як тільки прийняв дзвінок.

Вона ніколи не телефонувала мені раніше. До того ж в такий час. Зʼявилося неприємне передчуття, що вона, можливо, у біді. Я потер кулаком свої груди в очікуванні її відповіді. На іншому кінці лінії були чутні лише важкі вдихи та видихи.

— Настю? — повторив я напружено.

— Ох, я… Ем, пробач, що телефоную, — заговорила вона швидко і схвильовано. — Знаю, ти зайнятий, але чи не міг би ти забрати мене?

— Ти в порядку?

Я почав іти до виходу з спортзалу та швидко забіг до роздягальні.

— Так, зі мною все добре, — відповіла Настя не зовсім упевнено.

Її голос тремтів, тож я чудово розумів, що щось сталося. Щось, про що вона не хотіла мені розповідати.

— Ти в школі? — спитав я.

— У парку біля школи.

Навіщо їй узагалі йти в той парк? Там ще й територія велика, що можна з легкістю загубитися.

— Скоро буду.

— Гаразд, — прошепотіла вона з полегшеним видихом.

Я максимально швидко витер своє спітніле тіло вологим рушником і перевдягувся в чисті речі. Не хотілося змушувати Настю чекати. Хоча одна думка про те, що вона чекає на мене, зігрівала моє серце. Я ніколи не відчував такого. Усе своє життя я був егоїстом, який думав лише про себе. Здавалося, що мені не властиво дбати про когось, але чомусь я хотів дбати про Настю. Я почувався потрібним їй.

Якомога швидко я підʼїхав до парку та припаркувався на стоянці поруч. Я вийшов з автомобіля та попрямував до входу. На ходу витягнув свій телефон і набрав її номер. Вона відповіла після першого ж гудка:

— Ти вже приїхав?

— Так, я зайшов у парк. Де ти?

Я почав озиратися довкола, помічаючи подекуди інших людей, але серед них не було Насті.

— На лавці біля альтанки, — відповіла вона. — Знаєш де це?

— Знаю. Зараз підійду.

— Добре.

Досить швидко я дійшов до потрібного місця та одразу ж побачив Настю, що сиділа на лавці, постійно оглядаючись довкола. Вираз її обличчя був напруженим, і сама вона здавалася надто переляканою, наче боялася зустріти когось. Це здалося мені підозрілим. Голова дівчини метнулася в мій бік. Її очі розширилися, як тільки вона побачила мене, а губи злегка здригнулися в напівусмішці. Настя підвелася на ноги, коли я підійшов до неї.

— З тобою все добре? — спитав я, поклавши свої долоні на її тендітні плечі.

Я нахилився ближче, щоб спіймати поглядом блакитні очі. Настя завагалася, а тоді тихо відповіла:

— Так, усе добре.

Вона мигцем глянула на мене, але одразу ж опустила погляд униз.

— Що сталося? І навіть не думай обманювати, Настю. Я бачу, як ти тремтиш. Ти можеш роповісти мені.

— Знаю, — сказала вона, і нарешті підняла свою голову. — Зі мною справді все гаразд. Просто… Мій брат-придурок зустрів мене біля школи.

Домінік якось розповідав, що у них є проблемний брат. Раніше я не цікавився цим, бо мені було відверто начхати, але зараз я розумів, що варто було б дізнатися більше про це.

— Що він хотів від тебе? — спитав я, відчуваючи легке роздратування всередині.

— Просто поговорити. Він так… — Настя знизала плечима. — Змінився.

— Він залякував тебе, погрожував?

— Брат більше злиться на сестру. Він не може пережити, що їй дісталася квартира батьків. Я трохи злякалася від того, як він говорив зі мною, тому зателефонувала тобі.

Настя злегка понурила голову, а її щоки почервоніли, наче від сорому.

— Вибач, що змусила тебе приїхати через таку дрібницю, — сказала вона та винувато прикусила нижню губу.

— По-перше, ти не змушувала, — твердо заговорив я, — а по-друге, це не дрібниця. Він міг нашкодити тобі.

— Не думаю, що він справді хотів цього.

— Я можу поговорити з ним серйозно. Обіцяю, він більше не потривожить тебе.

— Ні! — різко заперечила Настя та схопилася пальцями за мої запʼястя, ніби намагалася зупинити. — Ні, не треба. Я розповім сестрі про це. Упевнена, вона скаже Домініку, і вони розберуться з цим. Усе-таки він адвокат і зможе вирішити все без зайвої агресії.

Її слова змусили мене насупитися. Так, я не був хорошим хлопцем і часто використовував силу, щоб розвʼязати проблеми. Але я не планував розбиратися з її братом кулаками. Принаймні поки.

— Ти думаєш, що я побʼю твого брата чи що?

— Не знаю, — тихо мовила Настя. — Я бачила, як ти поводився тоді з тим хлопцем на перегонах. Я тебе абсолютно не знаю, Адріане.

Але річ у тім, що якраз вона і знала мене найкраще. Дивно, але поряд з нею мені не хотілося бути тим поганим хлопцем. Той образ ховався одразу ж як у полі мого зору зʼявлялися її красиві блакитні очі.

— Я просто не хочу, щоб хтось постраждав, — додала вона пошепки. — Повір, буде краще, якщо з цим розбереться сестра і Домінік.

Мені нічого не залишалося, як погодитися, тож я кивнув головою. Можливо, це дійсно не моя справа. Нема сенсу втручатися.

— Але тепер я не тільки відвозитиму тебе до школи, а й забиратиму. Домовилися?

Я з очікуванням глянув на Настю, яка чомусь зашарілася. Вона стиснула губи, стримуючи усмішку, а тоді закивала на знак згоди.

— Домовилися.

— Ходімо, — видихнув я й обережно підштовхнув її вперед. — Ти голодна?

Настя трохи завагалася, знизуючи плечима.

— Бо я, якщо чесно, дуже голодний. Можемо посидіти день. Що ти любиш, окрім солодкого?

Вона закотила очі. І хоч сьогодні вранці Настя переконувала мене, що викидає всі солодощі, які я інколи залишав їй, я чудово знав, що це не так. Раніше мені не доводилося стискатися з людьми, які так категорично і грубо реагували на безневинне запитання про їжу. Я встиг помітити, що Настя або їсть трохи, або взагалі нічого. А якщо вона зʼїдає більше, аніж зазвичай, то потім чомусь завжди ховається в туалеті.

Дорогою до спортзалу і перед тренуванням я знайшов декілька статей в інтернеті про РХП та булімію. Я не міг стверджувати, що в неї є ці проблеми, але було очевидно, що її стосунки з їжею не зовсім нормальні. Я зробив замітку в голові про те, щоб дізнатися більше про це.

— Я люблю випічку, — раптом сказала Настя. — І все, де є тісто.

— Чудово! Тоді ми підемо в заклад з італійською кухнею. Я знаю один неподалік. Там дуже смачна піца, а паста з креветками — просто неймовірна! Ти повинна її скуштувати.

— Ну, якщо ти так наполягаєш…

— Наполягаю! — Я легко обійняв дівчину однією рукою за плечі. Настя повернула голову в мій бік та підняла свій погляд уверх. — У мене нова місія на сьогодні: нагодувати тебе найсмачнішими стравами з усього міста.

— І себе, — зауважила вона.

— Так, і себе.

Настя тихо засміялася, а я навіть не помітив, як на моєму обличчі зʼявилася широка усмішка...

Я повісив свою куртку на вішак і опустився на диванчик. Настя сиділа навпроти мене, оглядаючи інтерʼєр ресторану. Це був невеличкий затишний заклад зі смачною їжею та без зайвого пафосу.

— Тут гарно. Мені подобаються он ті лимони. — Настя показала на декоративне лимонне дерево в кутку. — Пасують до жовтих скатертин.

— Доволі мило, — погодився я.

— Не зовсім твоє місце, так?

Дівчина сперлася ліктем до столу та уважно подивилася на мене. З цього ракурсу її очі здавалися ще більшими, а довгі вії досягали аж до брів. Я на декілька секунд задивився на неї, а потім прочистив горло та випрямився.

— Чому ти так думаєш? — поцікавився я.

— Ну-у-у… Вечірки, перегони… — Настя закотила очі та тихіше додала: — дівчата. Думаю, тебе частіше можна зустріти десь у клубах.

— О, то це таке у тебе склалося враження про мене?

Вона знизала одним плечем, і глянула в стелю, покрутивши пальцями сережку в вусі.

— Ти майже щоночі йдеш кудись, а повертаєшся пізно або взагалі вранці. Куди ти ходиш?

Не думав, що Настю взагалі цікавила моя відсутність вдома. Враховуючи, що останні місяці ми мало спілкувалися, я думав, що вона навіть не помічає, коли я виходжу та повертаюся.

— На перегони, — відповів я чесно.

Настя насупилася та зморщила свій ніс.

— Так часто?

— Це мій спосіб заробити гроші.

— Що? — голосно спитала вона і подивилася на мене великими очима. — Ти отримуєш гроші за те, що береш участь у перегонах?

— Не зовсім. Я отримую виграш у разі перемоги. Ти й не уявляєш, як багато людей ставить ставки.

— Ого!

Вона здавалася відверто враженою. Я просканував код і відкрив меню на своєму телефоні.

— Я не знала, що ти так серйозно займаєшся цим. Думала… — Настя трохи замʼялася. — Думала, що ти зустрічаєшся зі своєю дівчиною.

— З ким? – перепитав я.

— Ну з цією… Веронікою.

Я ледве стримався, щоб не засміятися вголос. Настя почервоніла і відвела погляд, вдаючи, що дуже зайнята, знову розглядаючи інтерʼєр.

— У мене нема дівчини.

Це привернуло її увагу, бо Настя підсунулася трохи вперед та уважно подивилася мені в очі.

— А куди вона ділася?

— Не думаю, що маю розповідати тобі про свої стосунки з дівчатами, але якщо тебе це так хвилює…

— Мене не хвилює! — обурилася Настя, і мені чомусь захотілося усміхнутися.

— Звісно, не хвилює, — пробурмотів я, закочуючи очі. — Але все ж, якщо тобі цікаво…

— Не цікаво! — буркнула вона.

Я похитав головою, а кутики моїх губ ледь піднялися. Було весело спостерігати за тим, як Настя намагається переконати мене і себе також, що їй все одно на моє особисте життя.

— Ти сама почала цю тему, — нагадав я і розвів руками.

— Гаразд, так. Я спитала у тебе про Вероніку.

— А я сказав, що у мене нема дівчини. От і все!

Настя відкрила рота, щоб ще щось сказати, а я з очікуванням підняв обидві брови. Мабуть, їй таки не вдалося дібрати слів, бо вона видихнула і взялася переглядати меню на своєму телефоні.

— Мені здається, що це багато, — заговорила Настя, коли перед нею поставили тарілку з пастою.

Також на нашому столі була велика сирна піца. Її очі бігали від однієї тарілки до іншої, а сама вона мала такий вигляд, наче їй не дуже комфортно.

— Не обовʼязково зʼїсти все. Їж стільки, скільки хочеться твоєму організму. А потім я відведу тебе в одне місце.

— Куди саме? — поцікавилась вона, стиснувши в руці виделку.

— Там, де продають найсмачніше морозиво, — відповів я.

— Ти любиш морозиво?

Я схопив у руку виделку та намотав трохи пасти. Погляд Насті прослідкував за моєю рукою, і вона зробила те саме.

— Обожнюю. У мене в кімнаті є маленький холодильник. Брат думає, що я тримаю там пиво, але насправді він повністю забитий морозивом.

— Жартуєш? — Настя засміялася, зацікавлено спостерігаючи за мною.

— Коли ми повернемося додому, то я покажу тобі, — пообіцяв я, паралельно жуючи пасту з соусом. — М-м-м… Це так смачно! Ще обовʼязково скуштуй креветку.

Вона трохи завагалася, але все ж почала їсти. Я слідкував за тим, як Настя надкусила креветку, пережувала і проковтнула. З виразу її обличчя я був упевнений, що їй подобається.

— Дійсно смачно, — погодилася вона.

— А я ж казав!

Моя рука потягнулася до ще теплої піци. Я узяв шматок, з якого аж тягнувся сир, і надкусив доволі багато за один раз. Мої очі закотилися від смакового задоволення. Настя, слідкуючи за мною, зробила те саме. Я встиг помітити, як обережно вона їла, ніби боялася їсти. Її думки були надто зосереджені, тож я вирішив перевести тему туди, де вона не могла себе контролювати:

— То що зараз читаєш?

— Ем-м-м… Це серія любовних романів. Про гонщиків.

— Про гонщиків? — перепитав я відверто вражено. — Господи, мені треба це прочитати.

— Ну… — Настя надкусила тепер уже більший шматок піци. — Це ціла серія з двох поколінь. У першій книзі розповідається про модель і професійного гонщика, які уклали фіктивний шлюб…