Розділ 7

Настя

— Та ти жартуєш! — Адріан схопився за голову й ахнув, змушуючи мене засміятися. — Виходить, що Елла — донька короля, який намагався убити її та витягнути з неї всі сили?

— Т-а-а-а-к, — протягнула я. — Це розкрилося тоді, коли у неї виявили унікальний ген, що є тільки в сімʼї королівського походження. І коли Елла помирала, король зрозумів, що саме вона — його колись зникла донька. Ну і в кінці він віддав усі сили на те, щоб воскресити її. А друга частина розпочинається з того, як Елла сходить на трон. Тільки тепер нею керує темна магія її батька. Вона починає війну зі світлими магами, але син вождя — відважний воїн, схопить її та закриє у темниці, де блокуються усі сили.

— Дай вгадаю! — перервав мене хлопець. — Ось цей син — це її любовний інтерес.

Я кивнула головою та замріяно видихнула, глянувши на обкладинку книжки.

— Таріон, — сказала я, мало не застогнавши. — Він такий ідеальний!

— Хм…

Незчулася, як Адріан раптом вихопив з моїх рук книжку та почав гортати.

— Ей! — обурилася я.

— Я візьму, гаразд?

Це мене здивувало та водночас неабияк зацікавило. Я зручніше всілася на ліжку, спираючись на одну руку.

— Ти ж не любиш читати.

— Просто мені стало цікаво, що ж там такого ідеального в цьому… Нагадай, яке у нього імʼя?

— Таріон, — відповіла я, не стримуючи усмішки. — Але я не хочу, щоб ти читав цю книжку.

— Чому це? — спитав він, піднявши одну брову. Я прикусила губу, відчуваючи, як запалали мої щоки. — Чекай… Це часом не вісімнадцять плюс?

Адріан розкрив книжку, де чорним по білому було написано віковий ценз. Він усміхнувся та похитав головою:

— У пеклі, мабуть, стоїть окремий котел для неповнолітніх дівчат, які читають книги з такими сценами.

— Ну, якщо в підземному царстві мене зустріне Люціан, то я не проти потрапити у той котел, — пожартувала я.

— Т-а-а-а-к, — протягнув Адріан, опускаючись повністю на ліжко. — А це ще хто такий?

— Принц пекла, — відповіла я та взяла у руку ще одну улюблену книгу.

У моєму оточенні ніхто не поділяв захоплення книгами. Зазвичай мене вважали дивакуватою, коли я починала розповідати про всі ці вигадані світи та їхніх героїв. Навіть Діна не взнавала моєї любові до книг. Про сюжети я могла поспілкуватися тільки у чаті з такими ж книголюбами. Але моя соромʼязливість була настільки великою, що я рідко писала щось. І це я вже мовчу про їхні книжкові зібрання, на які чомусь соромлюся приходити.

Мене неабияк здивувало, що Адріан слухав усе, що я розповідала йому. Він не здавався знудженим чи незацікавленим. Навпаки, він ставив запитання, уточнював деякі моменти, намагався передбачити розвиток сюжету. Мені було комфортно спілкуватися з ним про книги. Я навіть не помітила, як настала глибока ніч. За розмовами про книги ми просиділи декілька годин точно. Зрештою, Адріан повернувся до себе дуже пізно, тримаючи в руках декілька книжок. Я не була впевнена, що він їх прочитає, але навіть цей жест здався мені приємним.

І з цієї миті я зрозуміла, що більше не можу та не хочу уникати його. Так, можливо, за межами цього дому він інший. Але те, який Адріан зі мною… Поруч з ним я почувалася не такою жалюгідною. Здається, я навіть почала більше розкриватися.

— Доброго ранку! — голосно та з усмішкою привіталася я, приєднуючись до сніданку.

— Здається, у тебе хороший настрій, — зауважила сестра та легко усміхнулася мені у відповідь.

Хоч я поспала всього лиш від сили чотири години, все одно чомусь почувалася надто енергійною. Я знизала плечима та глянула на Адріана, який майже не зважав на мою присутність.

— Привіт, — прошепотіла одними губами так, щоб почув тільки він.

Хлопець непомітно кивнув головою, і від цього моє серце в грудях забилося швидше. Мені хотілося усміхатися, тож я опустила голову вниз, щоб приховати свої незрозумілі емоції.

— Як справи в школі? — поцікавилась сестра.

— Все гаразд, — відповіла я, знизуючи плечима. — Останній рік трохи складний, але я стараюся добре вчитися. Вчителі хвалять мене та й оцінки теж хороші.

— Ти молодець, Настю. Я так пишаюся тобою.

Діна з ніжним теплом дивилася на мене, наче була не просто старшою сестрою, а й матірʼю. Насправді я й сприймала її так. Для мене сестра була найближчою людиною зі всіх. Ми читали одна одну з півслова. І зараз, коли вона трималася осторонь від свого чоловіка, я розуміла, що між ними щось відбувається. Хоч Діна запевняла мене, що це не так, я бачила, що насправді все складніше, аніж вона показує.

— Уже все готово до відкриття галереї? — спитала я.

— Ох… — Діна прочистила горло та сіла рівніше. — Сьогодні мають привезти меблі, тож я якраз збираюся їхати туди. І чому це ти нічого не їси? Швиденько снідай, щоб не запізнитися до школи.

Сестра цокнула язиком та підсунула до мене тарілку з бутербродами. Я відчула, як мої долоні спітніли, а в голові закралися сумніви. Окрім хліба, де надто багато вуглеводів, тут ще й було масло, сир і шинка, а це — зайві жири. Мій мозок на око підрахував можливу кількість калорій, які потім вилізуть мені в боки. Я здригнулася, коли Діна накинула мені на тарілку ще трохи оливок і овочів. Під уважний погляд сестри я взяла у руку виделку та наколола шматочок огірка. Щоб у неї не виникло запитань, я надкусила бутерброд, відчуваючи, як у моєму роті відбувається якийсь вибух смакових рецепторів. Я обожнювала випічку, хліб, але завжди обмежувала себе через панічний страх набрати. Зараз же я навіть не помітила, як зʼїла весь бутерброд, а тоді потягнулася за другим. Мені вистачило декількох укусів, щоб зʼїсти його. Здавалося, ніби я просто не можу зупинитися. Отямилася я тільки тоді, коли моя тарілка спорожніла. Одразу ж зʼявилося неприємне відчуття провини, що гризло зсередини. Я трималася вже два тижні, не обʼїдалася зайвими калоріями, обмежувала себе. Чому не змогла стриматися зараз?

— Мені вже час до школи, — заговорила я, підіймаючись зі свого стільця. — Але я ще, ем… відійду до вбиральні.

Я швидко попрямувала геть, відчуваючи, як нудота підступає до горла. Замкнувшись у вбиральні, я випорожнила свій шлунок, після чого прополоскала рот водою. У моєму рюкзаку завжди були мʼятні жуйки без цукру. Я кинула одну в рот та на секунду глянула на себе в дзеркало. Свідомо я розуміла, що нічого зі сніданку не встигло засвоїтися організмом, але чомусь мої щоки в цей момент здалися мені більшими, аніж зазвичай. Сьогодні вранці я не зважилася, бо панічно боялася побачити плюс на вагах, враховуючи, що вночі, коли Адріан пішов, я зʼїла ту шоколадку, яку він приніс. Я пообіцяла собі, що проконтролюю себе сьогодні, але зірвалася вже за сніданком. Я похитала головою та важко зітхнула. В очах раптом зʼявилися дурні сльози.

— Слабачка! — буркнула з відразою.

Я не могла більше дивитися на себе, тож відвернулася та зробила глибокий вдих і видих. Коли нарешті заспокоїлася, вийшла з вбиральні та поспішила на вулицю. Адріан уже чекав у своєму автомобілі. Я помахала на прощання сестрі, яка вирішила мене провести, а тоді застрибнула в салон.

Деякий час ми їхали мовчки. Мені хотілося спитати у нього: чи читав уже він щось? Але я чомусь не наважувалася розпочати розмову. Натомість мовчки сиділа з опущеною головою та знервовано перебирала пальцями.

— Помітив, що ти часто після сніданку ходиш до вбиральні, — раптом заговорив він, і я сильно напружилася. — Особливо, якщо зʼїси більше, аніж зазвичай.

— Ти слідкуєш скільки я їм? — розгублено спитала.

Я зглитнула та перестала жувати жуйку. У роті раптом зʼявився якийсь неприємний кисло-гіркий смак.

— Це просто зауваження, — сказав Адріан.

— Зауваження про те, як багато я їм? — мій голос звучав різко та роздратовано.

— Я не говорив, що ти багато їси. Навпаки, мені здається, що…

— Мені все одно, що тобі здається, Адріане. Ти не моя мама, щоб вказувати, як і скільки я повинна їсти!

У салоні повисла тиша. Моє дихання збилося від сильного гніву, а всередині все розривало від неприємного відчуття до самої себе. Це ж навіть Адріан помітив, що я багато їм!

— Пробач, — тихо мовив хлопець. — Я не думав, що ти так відреагуєш. Не знав, що для тебе це чутлива тема.

— Тепер знаєш, — огризнулася я. — І припини постійно підкидати мені різні батончики та шоколадки. Я не люблю солодке. Не їм його і викидаю все.

Я не уточнила, що все це йде саме в унітаз після кожного мого зриву: коли я спочатку я неконтрольовано зʼїдала все, до чого змогла дотягнутися моя рука, а потім пів ночі ридала в туалеті. Я розуміла, що це неправильно і так не має бути, але нічого не могла з собою вдіяти.

— Гаразд, не буду, — пробурмотів хлопець. — Але якщо раптом захочеш поговорити про це, то я… — Адріан повернув свою голову до мене та уважно глянув мені в очі. — Я поруч, Настю.

Мене відверто вразили його слова. Моя щелепа мало не полетіла вниз, бо я не очікувала почути таке від нього. Я стиснула свої долоні, впиваючись нігтями в шкіру. Я не була готовою говорити про це. Я ще недостатньо довіряла Адріану. Навіть Діна не знала. Це було надто особисте для мене.

Коли автомобіль зупинився біля воріт школи, я мовчки вийшла, навіть не попрощавшись. Мої думки були надто заплутані, і я не могла звʼязати до купи навіть простих слів.

Я підійшла до своїх подруг, і Марта одразу ж схопила мене під руку, тягнучи до школи. Вона почала розповідати про чергове непорозуміння зі своїм хлопцем. Я озирнулася назад, спостерігаючи за тим, як автомобіль Адріана відʼїхав…

Я вийшла зі школи після уроків та почала іти вулицею, втупившись у свій телефон.

— Гей, мала! — почувся за моєю спиною знайомий голос.

Моє тіло одразу ж напружилося, а руки затремтіли. Я різко обернулася до свого старшого брата, що стояв неподалік. Він усміхнувся та розвів руками, ніби запрошував мене у свої обійми. Я скривилася  лише від його вигляду, а моя рука сильніше стиснула телефон.

— Ну, чого ти? — Артур засміявся. — Не обіймеш свого брата?

Я заперечливо похитала головою. У нас ніколи не було близьких стосунків. Через брата та його залежність азартними іграми у нас завжди було багато проблем.

— Що тобі потрібно? — спитала я, намагаючись звучати твердо.

Брат щось тихо буркнув собі під ніс і підійшов ближче до мене.

— Зрозуміло. Вона намовила тебе, так? Наговорила тобі, який я поганий, а сама вискочила заміж за багача та ще й прибрала до рук нашу квартиру!

— Це квартира покійного батька, а він заповів її сестрі.

— І що? — Артур звузив очі та нахилився ближче до мого обличчя. Від нього смерділо алкоголем і сигаретами. — Вона нас обдурила, Настю! Ти хіба не розумієш цього?

Я здригнулася від його тону, але не показала цього. Випрямившись, спробувала відштовхнути брата, та він навіть не похитнувся.

— Тобі краще піти геть, Артуре. Вибач, але я не знаю, як допомогти тобі.

— Ти така сама як і вона! — закричав він, тикнувши в мене пальцем. — Повелася на легкі гроші, так? Скільки вона тобі дає? — Артур потягнув за рюкзак, що висів на моєму плечі. — Може, поділишся зі мною?

— Про що ти говориш? У мене нема грошей! Відчепися!

— Нема? Може, тоді сестра дасть, якщо ти будеш зі мною?

Я налякалася, коли він схопив мене за руку та почав тягнути кудись. Спробувала вирватися, але хватка була надто сильною.

— Що ти робиш? — закричала я достатньо голосно. — Відпусти мене негайно!

— Ненавиджу вас! Діна і ти… Ви обидві зруйнували мені життя.

Я була шокована, бо його голос був таким погрозливим і розлюченим. Артур ніколи так раніше не говорив з нами. Він уже майже дотягнув мене до автомобіля, як його хватка трохи послабла. Це дало мені змогу в останній момент вирватися. Я чимдуж помчала вперед, навіть не озираючись. Я бігла, бігла, бігла… Аж в грудях пекло. Я забігла парк біля школи та сховалася у ньому, притискаючись до дерева. Моє дихання збилося, ноги підгиналися, а руки тремтіли.

Я розблокувала свій телефон і в контактах знайшла єдину людину, яка могла мені допомогти та забрати мене звідси — Адріан.