Розділ 4

Настя

Мій мозок припинив сприймати слова Марти десь на пʼятнадцятій хвилині її безупинного монологу. Вона просто-таки не змовкала, розповідаючи мені про свого нібито хлопця, з яким у неї вчора виникло непорозуміння. Але Марта приховувала стосунки з ним. Особливо від свого брата. Тож поговорити про це вона могла лише зі мною, адже я саме з тих людей, які мовчки вислухають і не зможуть дати жодної поради. Мій досвід у стосунках чи спілкуванні з хлопцями був нульовим. Але Марті й не були потрібні мої поради. Вона просто говорила, говорила, говорила…

У мене розболілася голова, але нарешті брат Марти покликав її та сказав, що їм час іти. Я видихнула з полегшенням, коли вона пішла геть. Деякий час сиділа на терасі з заплющеними очима, намагаючись розслабитися. Ні, мені подобалося, що в мене були подруги, але з Мартою виявилося трохи складно. Усі її розмови зводилися до неї. А ще вона така емоційна, говірка, яскрава. Їй подобалося постійно привертати увагу, а я любила ховатися у тіні.

Я потерла свої скроні двома пальцями, сподіваючись позбутися головного болю. Це було даремно, і мені таки доведеться випити знеболювальне. Я підвелася зі стільця, помічаючи, що мої плечі почервоніли. Сидіти на пекучому сонці в майці — було жахливою помилкою. Я поспішила до кухні та відкрила морозильну камеру в пошуках чогось прохолодного. Мені здавалося, що моя шкіра горить. Я знайшла пакет з якимись замороженими ягодами й поклала його на своє плече. Як тільки закрила холодильник, на кухні почулися кроки. Я повернула голову вбік, і мої очі розширилися, коли помітила Адріана з моєю книжкою в руках. Чорт! Не варто було залишати її на дивані. Я кинула пакет на стіл і підбігла до нього.

Він прочистив горло, спираючись однією рукою на кухонну стійку, та почав читати:

— «Його пальці блукали моїм тілом, пестячи голі стегна, а губи торкалися ніжної шкіри на моїй шиї, щоразу опускаючись нижче…»

— Припини! — крикнула я та потягнулася рукою до книжки.

Але Адріан підняв її вище, так, що я не могла дістати.

— «Ох, нам не можна! Якщо нас спіймають, то мій батько убʼє тебе!» — продовжив цитувати він.

— Адріане… — сказала крізь стиснуті зуби.

— «Я задихалася, відчуваючи його пальці та губи на кожній частинці свого розпаленого тіла», — прочитав хлопець. — «Начхати на моє життя! — сказав він. — Я ладен померти за те, щоб хоч на секунду торкнутися до тебе. Ти — все, чого я коли-небудь хотів і навіть більше. Якщо моє кохання до тебе означає смерть, то я вбʼю кожного, хто нам завадить! Я спалю весь світ заради тебе, о прекрасна Розаліє!»…

— Годі! Віддай мені книжку!

— Ти справді це читаєш? — спитав Адріан, глянувши на мене з відвертими веселощами. — Мені завжди було цікаво, що у твоїх книжках, а тут, виявляється, такі моменти цікаві є.

Я відчула, як мої щоки почервоніли. Ще ніколи в житті мені не було так соромно, як в цей момент.

— Навіщо ти взагалі брав мою книжку? – обурилася я.

— Ти залишила її на дивані, і я вирішив заглянути. Не хвилюйся, я відкривав тільки там, де червоні наліпки.

Я втомлено видихнула та заплющила очі, опускаючись на пʼятках. Мені так і не вдалося вихопити книжку, але це було й даремно. Він все одно встиг переглянути її.

— Особливо мене зацікавила сцена в бібліотеці, — додав Адріан, від чого я ще дужче зашарілася.

— Добре, — пробурмотіла я та відвернулася. — Можеш узяти… почитати.

Я сперлася до кухонної стійки позаду себе, а Адріан опустив руку з книжкою вниз і швидко погортав її.

— Тобі справді це подобається? — спитав він і скептично глянув на мене. — Усі ці фрази головного героя, що нібито він ладен заради неї убити всіх і спалити весь світ, звучать нелогічно та абсурдно.

— Це художня література, — зітхнула я та врешті-решт вирвала книжку з його рук. — Можливо, в реальності таке не існує, але це не означає, що дівчата не хочуть почути від хлопця щось таке романтичне.

Адріан скривився, зморщивши свій ніс. Він нахилився трохи ближче до мене, а його густі темні брови зійшлися.

— Ти ж розумієш, що це дуже нереалістично? Не уявляю, щоб я у реальному житті сказав щось подібне.

— А ти спробуй! – запропонувала я, злегка піднявши одну брову. — От якби ти був книжковим чоловіком, що б ти сказав такого особливого і романтичного?

— Про кого?

Я прикусила нижню губу та знизала плечима. Десь в глибині душі, я б хотіла, щоб він сказав щось незабутнє про мене, але не могла зізнатися в цьому.

— Якщо, наприклад, про тебе… — Адріан підняв погляд і задумливо постукав пальцями по деревʼяній стійці.

Я затамувала подих у передчутті та ще сильніше притиснула книжку до себе. Моє серце в грудях, здавалося, пропустило декілька ударів. Усередині все завмерло, хвилювання наростало. Я не розуміла, що зі мною відбувається!

— То я б сказав щось… про твої очі.

— Про мої очі? — пошепки перепитала я.

Він глянув на мене та кивнув головою. Адріан нахилився ближче — так, що наші обличчя опинилися на одному рівні. Його погляд був прикутий до моїх очей, і від цього мої коліна затрусилися. Я змусила себе завмерти на місці. Навіть дихнути боялася, щоб не порушити цей момент.

— Щось на кшталт: «У тебе такі красиві очі, за які можна було б померти», — тихо сказав він, спираючись щокою на свою зігнуту руку.

Я стиснула свої губи, щоб стримати усмішку. Здавалося, мої щоки просто-таки горіли у цей момент. Мені стало так ніяково та приємно водночас. Його темні очі все ще блукали моїм обличчям. Я прочистила горло та відступила, доки Адріан не встиг сказати більше.

— Це було ще гірше, аніж… — Я засміялася та підняла книжку вгору. — Аніж у Лорда Едварда Рейвенвуда.

Адріан теж усміхнувся та випрямився.

— Я навіть не намагався перевершити твого Лорда Едварда… Як ти там сказала?

Я розсміялася ще дужче, відчуваючи таку приємну раптову легкість в грудях. Адріан спостерігав за мною з теплою усмішкою на вустах. Якби ми були в романі, то я б, мабуть, сказала щось про те, що в нього така неймовірна усмішка, яку неможливо забути. Він вкрай рідко усміхався ось так по-справжньому, щиро… І його карі очі горіли в цей момент, усміхалися так само.

— Але мушу визнати, що це звучало не так вже і погано, — додала я. — Думаю, якщо ти ще трішки постараєшся, то можеш піднятися на останній рівень ідеального книжкового чоловіка.

— Що потрібно, щоб перейти одразу на перший рівень? — поцікавився Адріан.

Я сперлася ліктями на кухонну стійку та підняла праву руку, показуючи пʼять пальців.

— Ти повинен ненавидіти усіх, крім неї, — почала я, загинаючи по одному пальці. — Маєш потайки кохати її, але говорити усім, що це не так. Також ти мусиш придумати для свого таємного кохання якесь особливе прізвисько. Захистити її від лиходіїв — це база. Ну і… — Я зітхнула та закотила очі. — Здійснити її найзаповітнішу мрію. Наприклад, збудувати у своєму домі величезну бібліотеку, бо вона любить читати.

— Вау! — Адріан здивовано підняв обидві брови. — Це так… Нереально.

Я знову засміялася та знизила плечима:

— Такі от запити у дівчат, які живуть книжками…

Минув місяць. Я планувала провести цей вечір, як завжди, за читанням книги, але мені прийшло повідомлення від Марти. Вона запрошувала мене приєднатися до них на вечірку та перегони. Я завжди уникала таких заходів, бо це здавалося мені чимось надто небезпечним. У будь-який інший день я б відмовилася, але я чула, що Адріан пішов кудись. Він робив це майже щовечора. Відколи повернулися моя сестра та його брат, ми майже не спілкувалися та рідко бачилися. Я багато часу проводила з Діною та за книжками. Адріан же весь вільний час був з друзями. Складалося враження, що він шукав найменший привід, аби втекти з дому. Це був мій шанс побачити його з іншого боку та поговорити з ним. Ми так давно не спілкувалися тільки удвох. Чесно кажучи, я починала сумувати за цим. І за його усмішкою…

— Діно, — заговорила я, увійшовши до кімнати сестри.

Вона повернула голову до мене, і я помітила, як її брови насуплено зійшлися докупи. Погляд блакитних очей просканував мене з ніг до голови. Сестра не звикла бачити мене в такому вигляді. Я ніколи раніше так не вдягалася. На мені були короткі джинсові шорти та вузький чорний топ з відкритими плечима.

— Ти кудись ідеш? — спитала вона напружено.

— Марта попросила мене піти з нею на вечірку, — відповіла я.

— Настю, — зітхнула Діна, — це не дуже безпечно.

— Мені вже майже сімнадцять. Усі дівчата мого віку ходять на такі вечірки. До того ж там буде Адріан.

Вона стиснула свої губи та недовірливо глянула на мене.

— Будь ласка, — попросила я, благально дивлячись їй у вічі. — Обіцяю, що не буду довго. Там будуть всі мої однокласники!

— Гаразд, — зрештою погодилася сестра. — Але пообіцяй, що не будеш нічого пити.

— Ти ж мене знаєш, Дін. Я не торкатимуся жодних напоїв.

На радощах я обійняла сестру та повернулася до своєї кімнати. Я трохи підправила макіяж, додаючи сріблястих блискіток, а тоді написала Марті, що вже готова. Вона пообіцяла, що заїде за мною зі своїм хлопцем. Приблизно за двадцять хвилин біля воріт на мене вже чекав автомобіль.

Я тремтіла в передчутті, коли ми заїжджали на стоянку закинутого аеродрому. Катя поруч поправляла свої губи червоною помадою, а Марта на передньому сидінні розглядала себе у маленьке дзеркальце. Я витягнула з сумочки прозорий блиск і швидко підвела вуста.

Мені ніколи раніше не доводилося бувати в таких місцях, тож така велика кількість людей змушувала мене ніяковіти. Я трималася за Катю, щоб не загубитися. Я помічала зацікавлені погляди в наш бік. Мабуть, це на неї дивилися. Вона ж така струнка та красива, а ця її срібляста спідниця в блискучих лусочках привертала до неї ще більше уваги.

Тут було багато компаній, що зібралися купками біля дороги. Крізь гучну музику почувся рев двигунів, і я здригнулася.

— Ходімо! — Марта підстрибнула та радісно схопила мене за руку. — Перегони починаються.

Ми підійшли ближче до дороги, змішуючись з натовпом. Я підвелася навшпиньки, щоб краще бачити. На дорозі на одному рівні стояло два автомобілі: блискучий темно-сірий металік і яскравий червоний з чорними дисками. Моє тіло напружилося від впізнання. Саме цю машину завезли в гараж цього тижня. Я ще здивувалася, що Домінік обрав для себе такий яскравий автомобіль. Але це, виходить, було не для нього. Навіть якщо це подарунок для Адріана, то це — ду-у-у-же щедрий подарунок. Я не знала точної марки, але з логотипа розуміла, що це був Porsche.

Я підскочила на місці, коли двигуни заревіли знову. Асфальт блищав від світла ліхтарів та увімкнених фар. Я навіть не помітила, як почала знервовано переминати пальцями краї свого топу. Усі навколо притихли та затамували подих в очікуванні. А потім — металевий свист. Старт. Машини рвонули вперед з блискавичною швидкістю так, що перед очима спалахнули задні фари. Мій погляд зосередився на червоному полумʼї. Автомобіль не просто їхав — він летів, вириваючись уперед. Різкий поворот убік, що змусив моє серце на мить стиснутися від хвилювання. Шини заскрипіли, підіймаючи за собою порох та пил. Моє серце билося швидше за двигуни. Я відчувала прилив адреналіну в крові та водночас страх.

Я мовчки дивилася, як машини мчать уперед, ледь не стикаючись збоку. Хтось поряд кричав, хтось знімав усе на телефон, а я просто стояла і дивилася на останню перешкоду у вигляді повороту. Мої руки затремтіли, і я приклала їх до свого рота, важко і глибоко дихаючи. На повороті заднє колесо сірої автівки злегка ковзнуло, але цього вистачило, щоб червоний Porsche вирвався вперед. Він їхав різко і впевнено, ніби знав, що перемога вже в його руках. Я кліпнула, і в цей момент червона автівка стрімко прорізала фінішну пряму зі скрипом шин. Моє тіло здригнулося від вітру, що здійняв моє волосся вгору. Серце гупало в грудях, ніби от-от готове було вистрибнути. Поруч почулися крики, оплески, гучний свист. Я була налякана і… вражена. Кутики моїх губ полізли вгору, коли дверцята з боку водія відчинилися. Я помітила чорне волосся Адріана. Мені захотілося підбігти до нього, привітати. Він би, мабуть, неабияк здивувався моїй присутності. Можливо, зрадів би? Я схвильовано дивилася на те, як його друзі підійшли до нього. Він з гордою зухвалою усмішкою приймав їхні вітання та поплескування по плечі. Чесно кажучи, я відчувала таку саму гордість за нього. Так дивно, але я пишалася ним. Для нього це була не просто перемога, а й спосіб самовиразитися, довести свою значущість.

Я спробувала пролізти між двома хлопцями, що стояли переді мною, як раптом помітила красиву високу білявку на підборах, що кинулася Адріану на шию. Моя усмішка впала, як тільки він охопив її вузьку талію обома руками та зарився обличчям у шию дівчини. З моїх вуст вирвався важкий видих. Я стиснула свої пальці та зглитнула слину. В роті раптом стало так сухо, наче в пустелі. Вона прошепотіла йому щось на вушко. Мої очі розширилися, коли його руки опустилися вниз по її голих стегнах, а пальці прослизнули під спідницю. Біля них все ще крутилися люди, але це не завадило їй поцілувати його. У мене мало щелепа не відвисла, коли він сильніше притиснув її до себе та поцілував у відповідь. По-справжньому. Глибоко. Ніби вона була його, а він — її. Я більше не чула натовпу навколо. Я бачила тільки їхні губи, руки, тіла…

Ми були ніким одне для одного, знаю. Він старший, досвідчений, привабливий, упевнений у собі, а я… Я просто маленька соромʼязлива дівчинка, за якою його змусили наглянути. Не те щоб я на щось сподівалася. Я просто не знала, що у нього хтось є. Це було так неочікувано та… неприємно чомусь. Я стиснула свої долоні в кулаки, відчуваючи смуток і печіння в очах. Швидко покліпала, а тоді відвернулася та відійшла убік, понуривши голову. Тепер мені не хотілося, щоб Адріан знав, що я тут і бачила його з нею.