Розділ 22

Ірина

— Щось ти невесела сьогодні, — Швабра сканує мене своїм прискіпливим поглядом. — Розповідай, чого ніс повісила? Ми тепер наче не чужі одна одній. Я ж і порадою можу допомогти, і виписати чарівний пендель.

Ми вже забрали її з лікарні, Мирон поїхав додому по кішку, а я залишилася наводити порядки. І не тому, що мене до цього хтось зобов'язав, а тому, що мені, по-перше, хочеться допомогти Тамарі Павлівні, а по-друге, треба себе чимось зайняти, щоб не думати про завтрашнє свято мого чоловіка та про стосунки з Мироном, які, мабуть, все ж таки потрібно закінчувати, поки це не зайшло надто далеко. Адже потім буде болючіше, а зараз ще є можливість залишитись друзями. …Господи, та кого я обманюю!

— Я закохалася, Тамара Павлівно. У Мирона. Розумію, що ці почуття для мене заборонені, що користі з цього не буде, але нічого не можу з собою вдіяти,  — скрушно зітхаючи, знімаю фіранки з вікон.

— Ох, Ірино, а я гадала ти трохи розумніша. Навіщо одразу з розгону стрибати у кар'єр? Відвела б душу, потішила тіло, а там далі було б вже видно. Хлопець він, звісно, безсовісно гарний. Певно, у багатьох на нього слинки течуть. І коли ти встигла закохатися, часу минуло зовсім нічого! — Швабра лежить на білих подушках як пані, але я вже навчилася розрізняти її емоції. Вона не зловтішається, раніше я б подумала саме так. Зараз вона щиро за мене переживає, просто робить це буркотливим голосом, підтримуючи свій суворий імідж.

— Тамаро Павлівно, а ви знаєте, як керувати почуттями? Поділіться, будь ласка, секретом і людство буде перед вами у неоплатному боргу, — не стримую гіркої іронії. — Можна подумати я збиралася в нього закохуватися. Це самою собою сталося. …Ой!

— Давай ще з підвіконня навернись і шию зламай! Я тобі потім зверху дам! Уф, знову серце защеміло, — Швабра трохи з ліжка з переляку не стрибнула, коли я невдало оступилася і мало не гепнулася на підлогу. — Не знаю я як керувати почуттями, але точно знаю, що це минає, якщо себе не терзати і не накручувати. Тобі, дівко, спочатку потрібно зі своїм шлюбом розібратися, упорядкувати справи, щоб потім почати життя з чистого аркуша. А якщо Мирончик теж до тебе щось відчуває, якщо це справжні почуття дорослого чоловіка, то він нікуди від тебе не дінеться. На першому місці в тебе маєш бути ти сама — це перша частина формули щастя. Другу та третю розкрию потім. Повір, Швабра знається на цьому.

— То ви в курсі, що вас так називають позаочі? — Зніяковіло сідаю поруч з нею на краєчок ліжка. — Тамаро Павлівно, а ви були щасливі?

— У це так складно повірити? — голосно хмикає вона у відповідь. — Уяви собі. Адже воно у кожного своє. До того ж моє життя ще не закінчене, можливо, найкраща його половина чекає на мене попереду. Все дуже відносно. Головне, щоб здоров'я не підводило, а все інше в наших сильних жіночих руках. Твій продовжує тобі наярювати?

— Як не дивно ні вчора, ні сьогодні жодного дзвінка чи повідомлення. Зате купа пропущених від мами та свекрухи, — дістаю та ще раз перевіряю телефон. — Я хвилююсь щодо завтра. Швидше за все, мені доведеться спішно зібрати свої речі і десь шукати притулок. Ваша пропозиція трохи пожити у вас ще в силі?

— Звичайно в силі! За умови, що ти не корчитимеш з себе Попелюшку. Мої кухонні шафи в шоці, їх ще ніхто так не відмивав, тож не перестарайся. Що завтра одягнеш? У тебе має бути відпадний вигляд, щоб у того паршивця печінка позеленіла і яйця наостанок полопалися.

— Добра ви, Тамаро Павлівно. Сьогодні переночую у вас, а завтра вранці повернуся додому, щоб навести марафет і разом із Сашком поїхати до його батьків, — голос зрадницьки тремтить, як і піджилки. Півгодини віч-на-віч із чоловіком — для мене це вже випробування після всіх тих слів, що ми вже сказали один одному. Навряд чи він розпускатиме руки, а от негативу на мене точно виллють сповна. Але боротьба за волю того варта.

— А чому б не переночувати в обіймах молодого красеня?

— Тому що поїхати додому... від Мирона до Сашка… мені буде ще складніше. Ми з Мироном... сьогодні попрощаємось. О, ось і він! — дякувати богові у двері подзвонили і у мене з'явилася можливість втекти з-під пильного погляду Тамари Павлівни.

Впускаю Мирона, кішка не в переносці, а в нього на руках, бурмоче їй щось своїм заспокійливим баритоном, усміхається, відразу заражаючи мене своїм позитивом. Людина, з якою завжди тепло.

— Я залишусь і допоможу тобі з прибиранням. І в процесі, можливо, вмовлю піти сьогодні зі мною на вечірку, — через хвилину я займаю місце Масі, згрібає мене в оберемок і притискає до себе своїми сильними руками лагідно і так ніжно. — Не хочу, щоб ти сумувала.

— А який привід для вечірки? — якщо він скаже «день народження», у мене почнеться нервовий тік.

— Вечір п'ятниці! Моїм друзям інший привід і не потрібний. Буде весело, буде купа народу. Я хоч і не п'ю, але люблю танцювати і дуріти. Мала, тобі теж треба навчитися безтурботно дуріти і забивати на все болт!

Напевно, я вже не в тому віці, щоб відриватися і дуріти в компанії п'яної молоді. А може, я просто невиправна зануда. Ось у таких нюансах і проявляється наша різниця в десять років.

— Вибач, не сьогодні. Мені потрібно налаштуватися на завтрашній день, багато про що подумати. Завтрашній день буде складним, як і весь найближчий період… розлучення і вся ця канитель із з'ясуванням стосунків. Тож доведеться перенести уроки дуріння на потім, — блукаю поглядом по його обличчю, вбираючи кожну рисочку. І легенько торкаюся, запам'ятовуючи кінчиками пальців.

— Це потім колись настане? — Він чудово розуміє, що відбувається, просто ніхто з нас не хоче це озвучити вголос.

— Тепер я точно знаю, що життя штука непередбачувана. Може, одного разу я буду разом з тобою бігати голяка під дощем, дуріючи на повну котушку, а може ... ми більше ніколи не побачимося, — цю останню частину фрази мені було дуже складно вимовити. Захотілося, щоб Мирон відразу почав заперечувати, але треба залишатися реалістами.