Розділ 19

Я не боюся темряви, висоти чи павуків, а ось підозрілих типів дуже боюся. І коли я налякана — мої ноги зазвичай приростають до землі, а серце ніби скажений заєць мечеться у спробі знайти укриття. Непроханий гість підходить ближче, нахиляючись, щоб підібрати з підлоги ножа.

— Що ж ви така незграбна, га? — голос хрипкий, низький, а погляд у рази гостріший за цей ніж, який він спокійно поклав на стіл. — Пахне непогано. Я дивлюся… заводити молодих коханців нині стало дуже модним? — у холодних сірих очах майнув глум.

— Повторюю питання, хто ви такий і як сюди потрапили? — страх поступається місцем злості. Яке йому взагалі діло, хто яких коханців і чому собі заводить?!

— Логічно здогадатися, що якщо вже у мене є ключі — отже я не чужа в цьому домі людина. Або ваша логіка непритомніє, як і ви? Чоловік не проти вашої інтрижки? — криво посміхнувшись, виразно показує очима на мою обручку. Зарозумілий, цинічний, максимально самовпевнений і… небезпечний. Моє почуття самозбереження посилає мені чіткий сигнал, що від цієї людини треба триматися подалі. Але я все одно відповідаю і доволі сердито:

— Не ваша справа! Я б на вашому місці не совала свій ніс у наші з Мироном відносини.

— Дамочко, а ви в курсі, що цього хлопця смачними борщами не втримати? Як і симпатичним личком, — і знову цей холодний погляд, що проникає всередину гострим лезом, від якого по спині повзуть крижані змійки. Непомітно він наблизився до мене на відстань витягнутої руки і кришка, яку я стискаю побілілими пальцями, тепер швидше за все щит, а не зброя.

— Мене ваша думка не цікавить! У вас немає права кидати образливі натяки. Ви мене не знаєте!

— Зате я добре знаю мого сина.

— Сина? — перепитую, задихаючись. Тепер я остаточно розумію, хто переді мною. Стає ще страшніше, коліна якось самі собою підігнулися і за мить мене підхоплюють його руки, обережно саджаючи на табурет.

— Бачу, Мирон розповідав вам про мене, — демонстративно кладе нещасну кришку на стільницю позаду мене. — А він не з усіма цим ділиться. Отже, ви заслужили на його довіру. А довіра мого хлопчика, смію зауважити, дорого коштує.

— Ви не могли б… відійти від мене подалі, — нічого не можу з цим вдіяти, у моєму голосі пробивається огида, як тільки подумаю, чим займається чи займався цей чоловік.

— Засуджуєте? — йому ще вистачає нахабства обурено хмикати.

— А ви, я дивлюся, дуже собою пишаєтеся!

— Яка ж ви злюка. Дайте вгадаю. Зашугані, правильні батьки виховали свою дівчинку з купою комплексів, у школі була відмінницею, секс після весілля, хороша, слухняна дружина, яка раптом, з якихось причин, швидше за все, спровокована своїм чоловіком, зривається з ланцюга? Ось бачите, скільки я вже про вас знаю, а ви про мене ні чорта. І не вам судити мене.

— Тоді і ви, будьте ласкаві, не смійте мене засуджувати! — тихенько гарчу, як налякане кошеня. Відважно тремчу, дивлячись йому прямо в очі.

— А я й не засуджую. Лише хочу попередити. Мирон може пожаліти чи розважити, але на серйозні стосунки не розраховуйте. У його віці я вже був батьком п'ятирічної дитини, але в нього інша філософія. А ви, люба, зважаючи на все, розраховуєте на щось більше. Тому що жінка ніколи не готує просто так. Не варто на нього вішатися, не зв’язуйте його своїми проблемами, — підходить до плити, різко відкриває духовку, хапає рушника і виймає тацю. — Здається, я щойно врятував ваш обід. Не треба дивитись на мене такими очима. …Серця у мене вже давно немає.

Не хочу з ним розмовляти, не хочу перебувати в одному приміщенні, якби в цю хвилину не увійшов Мирон — цілком імовірно, що я вискочила б з квартири геть.

— Батьку? — Мирон здивований і шокований не менше за мене. — Чому ти тут? У сенсі, без попередження?

— А я вже не можу відвідати сина? Рік не бачилися як ніяк. Дивлюся, плечі стали ширші, погляд дорослого мужика, — у цих холодних ніби мертвих очах з'являється тепло. Хоч би яким чудовиськом він був, але він любить Мирона і це факт. Бачити прояв почуттів у цієї людини дуже дивно. Хоча сам Мирон дивиться на нього вовком.

— Він тебе хоч не налякав? — опинившись поряд зі мною, Мирон ніжно стискає мою руку. — Я як відчував, що щось не так.

— Все нормально, — нервово ковтаю. — Просто несподівано.

— Гаразд. Не знаю, що ви тут встигли один одному наговорити, але знаючи свого батька він навряд чи тобі представився, — відчувається, що Мирона напружує ця ситуація, він чомусь починає хвилюватися. — Ірино, це Назар… мій батько. Назаре, це Ірина… дорога моєму серцю дівчина, — я відчула з якою обережністю Мирон вимовив слова «дорога моєму серцю». А отже, його батько теж це помітив, бо куточки його губ дивно смикнулися.

— Що ж... не заважатиму вам насолоджуватися запіканкою. Давай зустрінемося за дві години в твоєму клубі, — Назар збирається йти, і мені б зітхнути з полегшенням, але мене ніби чорт за язика смикнув.

— Може, пообідаєте з нами?

Що Мирон, що його батько витріщилися на мене з неприхованим здивуванням, ніби я порушила заборонену тему. Справді, що я творю? Відчуваю, як щоки заливає фарбою і щоби чимось зайняти руки — починаю накривати на стіл.

— А чому б і ні? — Назар з властивою йому самовпевненістю сідає на стілець, і хоча Мирону не подобається його рішення, він все-таки вирішив не заперечувати. Просто мовчки сів навпроти. Ставлю на стіл миску з салатом, викладаю кожному на тарілку по порції картоплі «по-французьки», у повній тиші наче зараз має пролунати вибух. І я відчуваю, що маю це якось виправити.

— Сподіваюся, вийшло смачно. Мовчати чи говорити про погоду тупо та не по-дорослому. …Назаре, можна я вас про дещо запитаю?

— Ірусю, ні, — подає голос Мирон, хитаючи головою. Видно, що в батьковій компанії йому не дуже затишно.

— Можна, звісно. Якщо готові почути відповідь, — криво посміхається Назар, піддягаючи картоплю виделкою.

— Що вас спонукало зайнятися тим, чим ви займалися? Гроші чи була інша причина? — мені справді хочеться зрозуміти, що він за людина, адже він батько Мирона, а отже… вже не чужий.