Розділ 16

Не хочеться сперечатися, не хочеться бути на самоті. Напевно, треба вчитися жити моментом, як любить казати сам Мирон. Поруч із цим хлопцем хочеться підставляти обличчя сонцю, посміхатися без причини, а не киснути в журбі.

Погоджуюсь, забираюся до нього в машину, поки їдемо говоримо мало, так… про якісь дрібниці. А через п'ятнадцять хвилин, опинившись у його затишній квартирі, мене магнітом притягло до себе ліжко.

— Я не спала всю ніч, здається, якщо не подрімаю хоча б годинку — розсиплюсь та згасну. Ти не проти? Це не буде надто нахабно з мого боку? — ловлю його погляд і з кожною хвилиною дедалі більше розслаблююсь.

— Нахабно? Та це кричуще неподобство! — жартівливо пирхає Мирон, укладаючись першим. — Ходи до мене, манюня, — плескає по ліжку і за дві секунди, я вже кутаюсь у його обійми, підклавши його гарячу долоню собі під щоку.

— Добре, — бурмочу, зітхаючи з полегшенням, заплющую очі, відчуваючи спиною його надійні чоловічі груди.

Довіра, почуття безпеки, спокій, що плавно лягає на мою шкіру, проникає в кров, даруючи відпочинок моєму бідному серцю. Мирон мій цілющий бальзам, моя фортеця, де можна сховатися і перечекати бурю. Мені з ним не просто добре, поряд з ним я згадую яке щастя на смак.

Засинаємо за кілька зітхань, скрутившись в один клубочок і після усіх цих тривог, злості та образи — для мене це найсолодший сон за останній час. І звичайно ж годинка розтягнулася аж на три, якби не задзвонив мій телефон — я б з'явилася на роботу після обіду. Дивлюся на екран примруженим сонним оком — «Місюра». Чоловік! Мене немов холодною водою облили. Варто чи не варто відповідати? Напевно, таки варто, адже мені треба якось протриматись до суботи.

— Алло, — видихаю в слухавку слабким голосом.

— Ти в порядку, зірочко? — від його слів одразу навертаються сльози. Бути зрадженою боляче, це величезні дірки в душі. Вони колись затягнуться, але для цього потрібен час. — Ірусю, я не питаю в яке місто тебе відрядили і де ти зупинишся. Дам тобі час вигадати щось правдоподібне, — його сповнений переваги глузливий тон виводить мене на емоції.

— Як це робив ти? — Боже, це питання видає мене з головою, але Сашко у відповідь тільки тихенько сміється.

— Зірочко, пам'ятаєш у «Володарі перстнів» був такий мерзенний персонаж — Ґолум? У нього через цей перстень дах знесло, годинами ним милувався, називаючи «моє золотце». Так ось я твій Ґолум, а ти моє Золотце. Ти моя слабкість. Моя! Я певен, ти заспокоїшся. Щоб ти там собі не придумала чи не дізналася — ми із цим розберемося. Разом. Тому що цю ситуацію контролюю я, а не ти. Наберу тебе ввечері. Люблю тебе! — Відключається, а у мене таке відчуття ніби цей маніяк тримає мене за горло.

— Ір, ти тремтиш. Я не хочу тиснути на тебе, але я хвилююся, — обіймає мене Мирон ззаду.

— Мій чоловік монстр… як виявилося, — я не обмежилася скупим поясненням, мені раптом захотілося розповісти хлопцю, який мені однозначно не байдужий, все до останньої дрібниці. І про нашу вчорашню розмову з Сашком, і про те, що накопала на нього Лада, і про мій план зіпсувати чоловікові день народження.

Мирон уважно вислухав без цих заїжджених реплік «капець, оце потвора» та інших подібних коментарів. Натомість він витримав паузу, нагородивши мене співчутливим поглядом, хоча я зараз не потребую жалю, а потім вимовив спокійно, з ніжністю:

— Ти ніби збиралася заскочити на роботу. Давай відвезу, ти швиденько напишеш заяву, і ми десь поснідаємо.

— Нічого не скажеш про мого чоловіка? — я й не чекаю від нього порад, але мені дуже цікава його думка, адже Мирон надзвичайно мудрий для свого віку, як я вже встигла помітити.

— У мене немає досвіду таких тривалих стосунків. Найдовші мої стосунки тривали місяць і не тому, що нам було кайфово аж чотири тижні, а тому що дівчина не давала мені проходу. Вони чомусь занадто швидко вішають на мене ярлик «моя власність». У мене специфічне ставлення до кохання, я вже тобі казав. Але що я точно знаю — вірність обирають дуже сильні люди. Вони свідомо приймають рішення не піддаватися спокусам, залишаючись вірними своєму вибору. Тож… твого чоловіка сильним вже не назвеш. Життя складна штука, воно часто підсовує нам ситуації, з яких немає правильного виходу, кожен буде більшою чи меншою мірою помилкою і ці помилки нам потрібні для досвіду. У кожного з вас, напевно, своя правда, але краще завжди спиратися на свої відчуття. Якщо тобі з цією людиною душно, нестерпно аж до німого крику, якщо ти не зможеш йому пробачити — такі стосунки краще відпустити. Я розумію, він зробив тобі боляче, але не мені тобі вказувати, коли ставити крапку у вашому шлюбі. Натомість ти можеш розраховувати на мою допомогу, захист та підтримку. Якщо буде потрібно дати твоєму невірному по кумполу або допомогти перевезти твої речі… до мене — тільки скажи, і я все організую. Я нерівно до тебе дихаю, мала. З тобою я ніби… бачу світ в інших відтінках, — господи, як же йому личить усмішка, такий гарний, неможливо надивитися.

— Дякую. Мені стало набагато легше, — усміхаюся у відповідь і погляд його зеленуватих очей наповнює мене впевненістю. Я справді починаю почуватися особливою і вірити, що найкраще у мене ще попереду.

Мені вдалося вмовити мого начальника відпустити мене за свій рахунок до понеділка, а ще Петро Сергійович пообіцяв підтримати мою історію про відрядження, якщо раптом Сашко надумає йому зателефонувати. Якось підозріло швидко і без зайвих питань він на це погодився. Мабуть, боїться, що я перестану наглядати за Шваброю. Бос сподівається, що Тамара Павлівна незабаром знову повернеться в стрій і він з легким серцем звалить на неї хрінову купу роботи, тому що так, як пахала вона — вже давно ніхто не паше. Швабра саме через свою відданість роботі ледь богові душу не віддала.

Мирон весь цей час терпляче чекав на мене в машині, і як тільки я повернулася — дзвінко цмокнув мене у щічку, хитро підморгнув і змусив свою спортивну тачку загарчати на радощах.