Розділ 15

Ми так банально познайомились. Засидівшись із подругами в кафе я мало не запізнилася на іспит, вибігла як чумна і тут же налетіла на хлопця, який спокійно попивав собі каву, теревенячи з якоюсь дівчиною. Ледве з ніг його не збила. Пам'ятаю, з яким жахом дивилася, як по його білій футболці розпливається коричнева пляма, бо вміст стаканчика виплеснувся йому на груди. Я злякалася, що кава могла бути гарячою.

— Ти не обпікся? — Видихнула замість «вибач». Як зараз пам'ятаю сердитий вираз його блакитних очей.

— Доведеться тебе покарати, одружившись з тобою, — буркнув у відповідь.

— Тільки якщо здам «Економіку підприємств»!

Після іспиту, який, до речі, я успішно склала, я й думати забула про симпатичного, блакитноокого брюнета, поки наступного дня він сам мене не розшукав. Виявилося, що Сашко провів ціле розслідування, знайшов авдиторію, де проходив іспит, потім вистежив моїх одногрупників та розпитав про мене, дізнавшись у якому гуртожитку можна мене знайти. Ми зустрічалися пів року, поцілувалися на другому побаченні, переспали за два тижні після знайомства, він став моїм першим, а потім одружилися. Я тоді землі під ногами не відчувала. Подруги жартували, що їхня наївна Кнопочка ненароком відхопила собі багатого і гарного нареченого, що новачкам щастить, адже я до цього ні з ким серйозно не зустрічалася. Але я закохалася в нього зовсім не через його зовнішність і звичайно ж не через його забезпечених батьків, мені було з ним цікаво, Олександр умів так гарно говорити, розповідати про подорожі, казуси, маловідомі факти, смішив мене. Я знала карту всіх його шрамів та родимок, бо помічала їх на його тілі своїми цілунками. Я знала скільки ложок цукру потрібно додати йому в чай, як сильно він терпіти не може морську капусту, якого кольору шкарпетки йому в жодному разі не купувати і який запах мила він любить. Я думала, що знаю про мого чоловіка все, а виявилося, що я як та біла бухгалтерія, хороша дружина на показ у моделі його правильно збудованого життя. Але ще є чорна бухгалтерія, де в купу звалені всі його грішки та порушення, у тій моделі він може дозволити собі бути самим собою. «Мого Сашка» насправді не існує, я його вигадала, а він мені підіграв. Може, йому і було зі мною добре, але видно недостатньо, щоб бути чесним і щасливим. Недостатньо, щоб поважати та любити мене по-справжньому.

І ось тепер, зачинившись у нашій спальні, я сиджу на нашому двоспальному ліжку, обіймаю подушку і слухаю зітхання ночі за вікном не в силах заснути, бо думки не дають спокою. Мій чоловік спить у вітальні, а може й не спить, але я підозрюю, чому він ліг саме там. Звідти видно двері до спальні, так я точно не прошмигну непоміченою. З гостьової кімнати Сашко не міг би за мною стежити. Мені гірко і страшно водночас, тому я підставила спинку стільця до дверної ручки, тому здригаюся від кожного шереху. Я йому не вірю і більше не почуваюся в безпеці. …Іноді мої думки повертають мене до Мирона і тоді всі його дотики немов оживають на моїй шкірі, я відчуваю його пальці, губи, наполегливий кінчик язика. Я тягнуся до нього всією душею, наче розбитий фрегат, який ляскаючи дірявими вітрилами, намагається дістатися рятівної гавані.

…О четвертій ранку збираю сумку. Дико хочеться кави, бо очі починають злипатися. Речі доведеться залишити в квартирі Тамари Павлівни, але таксі краще викликати вже на вулиці, не хочу привернути увагу чоловіка. Господи, я сподіваюся, що він міцно спить. Не хочу більше жодних розмов, докорів, прощань. Принаймні до суботи. Потім хочеш не хочеш, а скандалу на підвищених тонах не уникнути.

Вимикаю світло і в передсвітанкових сутінках тихенько, навшпиньки, вибираюся зі спальні, повісивши невелику сумку на плече.

Я хоробра, я сильна, я все зможу.

Сашко лежить на дивані не рухаючись, але я все одно крадусь, як миша. Хапаю взуття і максимально безшумно, повільно повертаючи ключ у замку, наче злочинниця вискакую за двері, обережно прикриваючи її за собою. Натягую кросівки і бігом спускаюся вниз. Серце колотиться десь у горлі, туди ж підкочує й нервова нудота. Крокую доріжкою через дитячий майданчик у дворі і раптом зупиняюся, відчувши потилицею ЙОГО погляд. Ще одна причина чому Сашко ліг у вітальні — вікна виходять у двір. Озираюся, шукаю очима наші вікна — і схлипую. Навіть звідси бачу, яким важким поглядом він дивиться на мене, розсунувши штори. Отже, ти не спав. Похмурий, злий, скривджений і такий… чужий.

Відчуваю, як по моїх щоках покотилися сльози, я заклякла, не можу ні кивнути, ні махнути рукою.

За хвилину знаходжу в собі сили, щоб розвернутися і піти… не озираючись.

Давлюсь сльозами, які гірше полину, бо не так просто заспокоїти душу. Дістаю з кишені телефон, щоб викликати таксі, швидко гортаю список контактів, перед очима все розпливається, натискаю виклик, але замість оператора мені чомусь відповідає сонний голос Мирона.

— Іруся? Щось трапилося?

— Я… я… вибач, що розбудила, просто помилилася номером… хотіла викликати машину, — бурмочу винуватим голосом. Дідько, як по-дурному вийшло! Не хочу перекладати на нього свої проблеми, шарму та жіночності мені це точно не додасть, а пожаліти я себе й сама можу. І ось на тобі!

— Ти плачеш? Ір, ти не помилилася номером, інтуїтивно ти зателефонувала куди слід. Кажи, де ти, я зараз підскочу. І не відмовляйся, будь ласка, не потрібно вмикати «пристойну жінку, якій дуже незручно», — його рішучість дістає до мене навіть через слухавку. Напевно, мені справді зараз потрібна його присутність і всі випадковості не випадкові.

— Я на бульварі Героїв біля «Аврори». Іду в бік парку, не можу стояти на місці, — змучене серце раптом стискається від радості.

— Побачимось за десять хвилин!

В цю ранішню пору на бульварі де-не-де можна побачити якогось перехожого, по проїжджій частині взагалі можна танцювати, маршрутки та трамваї ще сплять, а світлофори переморгуються з нечисельними авто, які вже кудись поспішають. 

Через десять хвилин показалася машина Мирона і моя душа так солодко, до щему, затремтіла. Незрозуміле, дивне почуття, точно не закоханість. Тоді що ж це?