Розділ 14

 — Що ти маєш на увазі? — стискаю кулак якнайсильніше, щоб нігті вп'ялися в шкіру, щоб думати про цей біль, а не про інший. Я впораюся, я повинна. Намагаюся зберігати спокій, хоча всередині тремчу як мокрий цуцик. З подивом дивлюся йому в очі, тому що дивуватися дійсно є чому.

— Кохана, не роби з мене дурня, — загрозливо цідить по складах, підходячи ближче. — Я повернувся з відрядження, а мене зустрічає відчужена, холодна дружина, яку ніби підмінили. І не в застуді справа! Я взагалі сумніваюся, що ти хвора. Ти просто мене уникаєш! Іро, що не так? — Хапає мене за руки, змушуючи розтиснути кулаки. — В нашій родині намітилася криза, м-м-м? — Виразно дивиться на червоні сліди від нігтів на моїх долонях, потім, спіймавши мій погляд, невдоволено підтискає губи. Таким він мене реально лякає. …Отже, це я з нього дурня роблю. Приголомшливо!

— Знаєш ... поки ти роз'їжджав по своїх відрядженнях, я раптом відчула, що можу жити і без тебе. Задовбала ця одноманітність, ця твоя награна чемність і манери зразкового чоловіка. Після роботи спільне перемикання каналів по телевізору, секс по середах, мої батьки по суботах, твої по неділях. І більше жодних розмов про дітей!

— Щоб не робити тобі боляче! — видно, що Сашко ледве стримує того іншого себе, справжнього. А я ледве стримуюсь, щоб не випалити йому в обличчя правду, яка вбила в мені мої почуття до нього. Вони просто задихнулися під купою розчарування, але я вже не впевнена, що то було кохання. Скоріше його сурогат.

— Іринко… зірочко, ми жили так, як тобі подобалося. Я завжди робив так, як ти хотіла! — те, як він вимовляє «зірочка» ріже мені вуха, тому що в цьому голосі нещадна сталь.

— Вочевидь ти не вірно витлумачив мої бажання. Відпусти… ти залишиш мені синці. Сашко, відпусти мої руки, — він не реагує, вчепившись у мої зап'ястя наче кліщами. — Все це мені ніколи не подобалося. Я просто переконала себе, що так потрібно, — здається, це саме той момент, щоб заявити йому про моє бажання поїхати. — Гадаю, нам краще розстатися на кілька днів, щоб розібратися в собі, щоб подумати про майбутнє…

— Навіть не сподівайся, — від його холодної посмішки мій хребет сковує вічна мерзлота. — Ти моя дружина. Ми не житимемо окремо. У тебе не грип, люба, ти просто з глузду з'їхала, збожеволіла.

— Я вже дала згоду на відрядження… любий, — з викликом скидаю підборіддя. Напевно, такою він мене теж раніше не бачив. — Жодного разу в житті не була у відрядженнях, на відміну від тебе. Поїду, подивлюся, що це таке. У суботу вранці повернуся, якраз встигну на твій день народження... милий, — у моєму тоні відчайдушна впертість, бажання наполягти на своєму і ні краплі ніжності. Її між нами вже бути не може.

— Яке ще відрядження? — Зло цідить крізь зуби. — Чути нічого такого не бажаю! Ти відмовишся! Негайно! — цим владним, до біса лякаючим мене поглядом він, мабуть, сподівається загнати мене під плінтус. М'яко контролювати вже не виходить, але й жорсткість не дає результатів.

— Хіба ти маєш право так зі мною розмовляти? А ти не перегинаєш палицю, любий? Керівництво нашої компанії вирішило розширюватися, головна бухгалтерка загриміла до лікарні, досвідчених людей не вистачає, тому я запропонувала свою кандидатуру, — ох, як я, виявляється, вмію складно брехати у кризовій ситуації. — Їду завтра вранці. Ти дивишся на мене так, ніби збираєшся звинуватити в чомусь.

— Іро, я просто тебе не впізнаю, — примружився, його гарне обличчя скривила гримаса болю.

— Хто б казав, — жовчно хмикаю, ледве стоячи на ногах. Очі печуть, бо я забороняю собі плакати, серце то стрибає до горла, то падає в п'яти. Напруга скажена, повітря аж гуде, наче ми сидимо в трансформаторі.

— Де ти була? — Знову питання по складах і колючий погляд.

— Відвідувала Тамару Павлівну, нашого головного бухгалтера. Можеш сходити перевірити. Вона буде рада знайомству. Дев'ята лікарня, третій поверх, відділення інтенсивної терапії, шоста палата. Допит закінчено? — Він, напевно, помічає, що я нервуюсь. Щоправда, я не знаю, як він це для себе інтерпретує. Відпустивши мої руки, Сашко раптом бере моє обличчя у свої долоні і, змушуючи мене завмерти від жаху, нахиляється до моїх губ.

— Я твій чоловік і маю право хвилюватися за тебе, за нас. Я кохаю тебе. Завжди любив і любитиму тільки тебе. Наша родина не розвалиться через хвилинні слабкості або поганий настрій. У тебе що ці дні скоро? ...Добре, вирушай у своє відрядження. Впевнений, тобі не сподобається, бо ти у мене домосідка. Давай подумаємо один про одного на відстані до суботи. Виріши, які ти хочеш внести зміни до нашого життя і після твого повернення ми з тобою поговоримо. Так? — Його голос пом'якшав, він знову став тим Сашком, до якого я звикла. Ось тільки я вже в курсі, що насправді він інший, що справжній Олександр мені нізащо не сподобався б. Невже він тому так себе контролював та міняв маски? Щоб я його кохала? Страшно, що свої почуття він також вважає коханням. Так паскудно, як цієї хвилини, мені було лише тоді, коли я втратила нашу дитину. Згідно киваю у відповідь аби він скоріше залишив мене у спокої.

— А тепер поцілуй мене, щоб я заспокоївся, — голос вкрадливий, але за ним відчувається непохитна влада. Господи, він хоч розуміє, що мучить мене? Чи це приносить йому витончене задоволення? Чекає десять секунд, двадцять, хвилину, а потім раптом різко та жадібно впивається в мої губи, грубо заповнюючи мій рот своїм язиком. Мій чоловік раніше ось так мене ніколи не цілував, зараз мене цілує справжній Олександр, якому зриває дах від нерозуміння того, що зі мною відбувається. За якусь блискавичну мить притискає мене до стіни з твердим наміром зайнятися коханням.

— Ні!!! Не зараз!!! — Не знаю, звідки в мене взялися ті сили, з переляку напевно. Відштовхую його від себе, гидливо витираючи губи тильною стороною долоні. — Не підходь! Інакше почну кричати та кликати на допомогу!

Він стає білішим за сніг. Розгублений, злий, наляканий… деспот, що втрачає контроль.