Розділ 5

Так вже у нас повелося, що коли Сашко у від'їзді — я завжди телефоную йому першою, бажаю доброго ранку і вся ця романтична чухня, про яку мені зараз думати гидко.

Сьогодні я йому не подзвонила, та й він не поспішає, як ніяк останній день «відрядження», потрібно встигнути насолодитися моментами щастя. Завтра буде дуже цікавий день, мій чоловік продовжуватиме витончено брехати, а я подумки готуватимусь до розлучення. Вити, кусаючи пальці, більше не хочеться. Моє кохання, змішавшись з гірким розчаруванням, раптом застигло в мені холодною кам'яною брилою, омертвіло, як тоді моя дитина. Злість висушила сльози, надаючи мені сили. Кажуть, біль і горе провокують людину відкрити свої темні сторони. Що ж, я й так надто довго була хорошою, настав час показати зуби.

   До обіду відпрацювала на автоматі, як беземоційна машина, мовчки, зібрано. А близько другої години, після того, як змусила себе з'їсти бутерброд і запити всю це діло міцною кавою, мій телефон пискнув повідомленням.

Перша думка: «чоловік, нарешті, згадав»! Але я й тут помилилася. Мирон надіслав фото, де він обіймається з кішкою. І підпис: «Напевно, я її не віддам. Вона вміє робити масаж, співати та цілуватися! Сподіваюся, ти посміхнулася»

Звичайно, я посміхнулася, глибоко зітхнула, відчувши себе живою. Проста увага, а як одразу душа розгорнулася!

Перемикаю камеру на телефоні в режим «селфі», посміхаюся, роблю знімок і відправляю доказ того, що він підняв мені настрій. Мирон відразу ставить лайк і зникає з мережі. Ну, цей хоча б згадав про мене, на відміну від декого.

— Ірино, можна тебе на хвилиночку? — на превеликий подив всього нашого відділу, бос заглянув особисто, нагородивши мене важким поглядом. Що йому вже знадобилося? Невже із договором щось наплутала? Слухняно йду слідом за ним. Розмова тет-а-тет з начальством зазвичай нічого хорошого не обіцяє.

— Прошу, сідай, — продовжує тільки після того, як я приземлилася на краєчок стільця навпроти його робочого столу. — Справа делікатна. Хочу поговорити з тобою про нашого головбуха Тамару Павлівну. На жаль, здоров'я її підвело. У її стані за нею потрібен догляд, як кажуть лікарі. Сьогодні я дізнавався, як там у неї справи і мені вже встигли поскаржитися на її нестерпний характер. Так ось, ближче до діла. Тамара Павлівна вимагає, щоб ти взяла на себе турботу про неї.

— Я? — нервово підстрибую на стільці. — Петре Сергійовичу, у мене й своїх клопотів вистачає. Я чужа для неї людина! Я не можу тягнути на собі ще й хвору Швабру! …Вибачте, Тамару Павлівну.

— Розумію, вона надзвичайно складна натура. Але вона впевнена, що може довіряти лише тобі. З поваги до неї, все ж таки Павлівна віддала нашій компанії двадцять років, я хочу спробувати тебе вмовити. По-перше, підніму тобі зарплатню на двадцять відсотків. По-друге, тепер кожного дня йтимеш з роботи на дві години раніше. Настійно рекомендую погодитися, — бос підтискає губи, чекаючи моєї відповіді. Цей може і звільнити до бісової матері, якщо я не погоджуся.

— Гаразд, — дивлюсь на годинник. — Майже третя, піду тоді збиратися додому. Провідаю нашу хвору, перекажу їй від вас вітання, — зайві гроші в найближчому майбутньому мені точно не завадять. Сподіваюся, наша Швабра незабаром оклигає, і я не втрачу з нею останні нервові клітини, бо характер там справді ворогу не побажаєш.

— Не дочекаєтеся, я ще не скоро копита відкину, — заявляє вона мені, щойно я заходжу до палати. — Мені кисло на тебе дивитися. Що, не тішать перспективи спілкування зі старою, але розумною жінкою?

— Тамаро Павлівно, повірте, ви найменша моя проблема, — стримуюсь, щоб не зірвати на ній свою злість.

— Наполягаю на подробицях! — її коронний наказний тон не зовсім доречний у цій ситуації, але вона інакше не вміє.

Я ніколи і нікому з колег не розповідала подробиці свого особистого життя, бо завжди вірила, що щастя любить тишу. Ось тільки щастя в цій тиші чомусь тихо поповзло в невідомому напрямку. Тому чому б і не розважити Швабру, нехай потішиться, що не лише їй погано. Іноді ця гарпія каже дуже мудрі речі. Може й цього разу щось путнє видасть.

Присівши поряд, розповідаю, що сталося вчора і передісторію трирічної давності, адже про те, що колись я була вагітна — у мене на роботі ніхто не знає, животик на п'ятому місяці у мене тоді був дуже маленький… майже непомітний.

— Ось тому я ніколи не мріяла вийти заміж. Надійних чоловіків і раніше можна було заносити до Червоної книги, а тепер їх і вдень з вогнем не знайти. …Кажуть, що сильніше за любов нічого немає. Дурні! Боягузтво, дурість, брехня, гординя і зрада завжди сильніші за любов, бо вони її вбивають, — вимовляє, зітхаючи і навіть якось пом'якшившись до мене. — Ти ж його кинеш? Але треба піти красиво. Щоб навіть серед ночі прокидався, згадував і здригався. А пожити можеш у мене. Іноді хочеться поговорити з кимось ще окрім кішки, — думаю, що шекспірівські драматичні висновки та небачена щедрість Швабри – результат ліків, які їй капають. Сперечатись з нею – собі дорожче. Уявила, як я живу з нею в одній квартирі – мене аж пересмикнуло. Якщо я захочу ускладнити собі життя, то неодмінно так і зроблю. Але все одно чемно дякую за підтримку і посилаючись на зайнятість, прощаюся до завтра.

У мене ще в планах заглянути до старої подруги, з якою ми не бачилися вже багато років. Дуже сподіваюся, що Лада допоможе мені дізнатися трохи більше про друге життя мого невірного чоловіка.

— Очам своїм не вірю! — вигукує Лада, коли я все-таки заявилась о десятій вечора до її бару «АдреналінЧік». Вона й досі така сама епатажна, яскрава, гучна, емоційна. Пів голови поголено налисо, друга пофарбована у вогняний колір, на шиї тату. Вона завжди була пацанкою і схоже, що за цей час мало змінилася. — Або ти Ірка Гонта або ти її двійник, — називає моє дівоче прізвище, киваючи своєму барбеку її підмінити.

— Думала не впізнаєш, — нервово соваюсь на високому барному стільці, почуваючись не у своїй тарілці, бо я не ходила в бар ще з часів студентства.