Розділ 3

— Нам треба… йти… мені потім ще на роботу повертатися, — розгублено заправляю волосся за вуха, що говорить про крайню міру мого збентеження. Я виразно відчула, як між нами проскочила хімія, і це так… дико та несподівано для мене. Навіть поперла пішки на сьомий поверх, сподіваючись, що спалах збудження вивітриться по дорозі. Пульс шалений, в голові паморочиться, і це не від того, що я біжу сходами! Мені соромно й ніяково, бо мене тягне до цього хлопця, раптом захотілося його поцілувати, щоб на якусь мить стати іншою собою. Можливо, так мій організм намагається вгамувати біль? Мирон іде позаду і теж чомусь мовчить.

Відчиняю двері і назустріч нам вискакує триколірна хвостата красуня, яка відразу починає тертися об ноги Мирона.

— Тварини тебе люблять, — вимовляю, не втримавшись.

— Це факт. Я вмію ладнати і з тваринами, і з людьми. Відчуває, що я не засранець. А кішок, між іншим, обдурити майже неможливо, — здається, Мирон теж трохи мурчить, пестячи кішку за вушком. Кілька хвилин витріщаюсь на цю картину, відверто заздрячи пухнастій морді. Відчайдушно хочеться ласки, щоб мене міцно обійняли сильні надійні руки, наповнюючи мене впевненістю. Найближчими днями вона мені знадобиться.

— Якщо ти такий фахівець — тоді подбай про цю вусату жінку, знайди корм, вимий лоток, а я піду на пошук чуйних сусідів. Може, вдасться знайти бажаючого доглянути кішку кілька тижнів, — намагаючись зібрати себе в купу, залишаю Мирона в квартирі, а сама біжу ломитися в чужі двері. Мене лякають бажання, якими мене несподівано накрило. Якась мана! Адже я чудово знаю, що зрадити чоловікові у відповідь — дурна затія, полегшення це не принесе і ситуацію не вирішить. Нам з Олександром доведеться розібратися, доведеться розпорити всі шви і розірвати вузлики, як би боляче мені при цьому не було. А поцілунки хлопця, якого я більше ніколи не побачу — сили мені не додадуть. …Або додадуть?

Доглянути кішку Тамари Павлівни так ніхто й не зголосився. У всіх свої проблеми і додаткові точно нікому не потрібні. У жінки з квартири навпроти двоє маленьких дітей з алергією, у господарів знизу свій собака, зверху — якась гламурна діва взагалі послала мене на три літери, когось не було вдома. І я повернулася ні з чим.

— Судячи з виразу твого обличчя, «бажаючих» виявилося дуже багато, і ти не змогла вибрати щасливця, — хмикає Мирон. Я не побоялася залишити незнайомця в квартирі Тамари Павлівни, бо тут і красти нічого, наша Швабра живе доволі скромно, меблі та килими радянських часів точно нікому не цікаві. Чомусь довіряю йому і не можу пояснити чому конкретно.

— Ага. І що тепер робити? — Плюхаюсь на диван. На плечі раптом навалилася така важкість, а ноги скувала втома, ніби я сама тримаю на собі це небо.

— Що ж... я можу взяти на перетримку цю красуню за умови, що ти мені посміхнешся і погодишся зі мною пообідати. Я так хочу жерти, що в мене слинки потекли, дивлячись на котячий корм. Ір, ти маєш погодитися, — виявляється, Мирон уміє бути смішним. З ним легко, ніби він знає вирішення всіх проблем і як оминати чорні смуги. Сміюся, киваючи головою. Чому б і не погодитись?

— Тоді поїхали до мене, — заявляє мені дорослим грудним голосом із інтонацією «буде по-моєму». — Речі Масі я вже зібрав, поки ти гасала поверхами. Зустрічається зі мною поглядом, поблажливо посміхаючись. І цього моменту різниці у віці між нами не відчувається. Навпаки, здається, що це Мирон старший за мене, мудріший за мене і точно врівноваженіший, на відміну від мене.

Колись я вважала свого чоловіка — взірцем розсудливості, розважливості, чоловічої сили та привабливості. Любила його сліпо та віддано. Сашко дійсно гарний чоловік, високий блакитноокий брюнет, розумний, забезпечений. Ось тільки тепер я інакше оцінила його далекоглядність. Тому що все наше нерухоме майно, машина, а також фірма — оформлені не на нього і звичайно ж не на мене. А на його матір. Ще одинадцять років тому вони вже були готові до розлучення, щоб я як прийшла з однією валізою — так з однією валізою і пішла. З огляду на те, що його батько досить відомий юрист у нашому місті — я нічого не зможу відсудити. А головне — я не зможу повернути ті одинадцять років мого життя, моїх надій та втраченої довіри. Як ніколи почуваюся самотньою в цьому величезному світі, до несамовитого німого крику, що роздирає мою душу. Тому й чіпляюся за компанію Мирона, як за яскравий життєрадісний спалах, за віддушину, яка не дала мені зламатися.

— Розкажи мені про себе, дівчино з сумними очима, — їдемо головним проспектом, спотикаючись на кожному світлофорі. Мася в котячій переносці жалібно нявкає на задньому сидінні.

— Не знаю, що тобі розповісти. Не найулюбленіша робота. Дім повна чаша. Все дуже буденно. Ось тепер виявилося і не найвірніший чоловік, — знизую плечима.

— Ні, я прошу розкажи мені про СЕБЕ. Чим ти захоплюєшся, що тобі подобається, як проводиш вихідні, коли востаннє тусила з друзями? Я не хочу слухати про нудне життя середньостатистичної дружини. Я хочу дізнатися Ірину, — у погляді його зеленуватих очей вирує стільки емоцій або це стрибають бісики, а може все разом... але в ці очі хочеться пірнути як в Андаманське море, бо вони обіцяють задоволення.

— Гарне питання. Я б теж хотіла її дізнатися. Чесно, — хмикаю з гіркотою. — Наприклад, я хотіла стати лікарем, але побоялася, що не здам хімію – і вступила до економічного. Хотіла подорожувати, але закохалася та вийшла заміж. У вихідні ми відвідуємо наших батьків, а з друзями я вже й забула, коли тусила востаннє. Я стала уникати їхньої компанії, щоб не бачити співчуваючих поглядів. Три роки тому я втратила дитину і у них увійшло в звичку дивитися на мене з такою неприємною жалістю… б-р-р. Тож від мене залишилася лише нудна середньостатистична дружина.

— Може… зовсім й не біда, що цей козел тобі зрадив? — Вимовляє обережно, ніби намацуючи дно під ногами. — Саме з'явилася можливість знайти себе наново.

— Слухай, розумнику Мироне, ти до кінця дня бува не виставиш мені рахунок за підтримку та життєві поради? — З натягнутою посмішкою, знову намагаюся закрити тему.